Це сталося. Нарешті це сталося — я здобуду пані Ружанську. Завтра. Завтра. Він приїде і його схоплять. Я попрохав Крауха ще про одну послугу. Зовсім дрібничкову. Я розповів, кудою завше їде Ружанський з двірця і о котрій годині. То, щоб не робити зайвого рейваху на нашій тихій богоспасенній вуличці, чи не можна було б його арештувати дорогою. Краух покивав мені вказівним пальцем, віддаючи належне моїй практичності. Вочевидь, ми знайшли одне одного.
Увесь день минув у гарячці. Я час від часу зиркав через паркан, що там робить пані Ружанська. А вона якраз вивішувала на шнури випрану білизну. І були там також калісони її чоловіка. Файні калісони, здається, шовкові. Я б від таких не відмовився.
Увечері я не втримався й видудлив півпляшки горілки без закуски. Мене всього теліпало. Заснув я, уявляючи собі гарячі обійми пані Ружанської. Але чого пані? Звати її Меланія? От і називатиму її Меласею. Ме-ла-ся! Ме-ля! Яке смачне, яке солодке слово, дається смакувати.
Наступного дня я не знаходив собі місця. Переймався. Ану ж як там передумають і таки припруться на нашу вулицю? Я не переживу цих криків. Уявив собі, як Мелася верещить, хапає поліцаїв за руки, вони її відштовхують, вона падає й уже ловить їх за ноги. І верещить, верещить, геть уся розпатлана. Ні, це не для моїх нервів.
Він приїжджав завше щоранку за квадрант[22] одинадцята. І на ту пору Мелася вже стояла у своєму шляфроку на брамі й дивилася в тамтой кінець вулиці, а коли з’являвся його ровер з-за вінкля[23], вона підносила долоню до очей дашком, робила кілька кроків назустріч і усміхалася, а вітер куйовдив її волосся, розсипаючи по плечах. І я не міг відвести від неї очей. Цього разу все відбувалося, як і завше. Я визирнув з вікна й побачив її коло брами. Вона помахала мені рукою. Була радісна й сонячна. І день був сонячний.
— Пане Помазан, — гукнув я через дорогу, — щось мені здається, що в такий день конче перехилити шкалик доброї цьмаги, га?
— О, я ніколи не проти, — затер руки пан Помазан і поквапився до мене.
У такі гарні теплі дні я виставляю два-три столики на вулицю. Пан Краух дозволив мені забрати барвисту маркізу з кнайпи на Джерельній, де було гетто. Там їм уже було не до посиденьок по кнайпах. Отож ми собі сіли з сусідом і пригостилися настоянкою на хроні. Нам любенько все було видно, що робилося на вулиці. А робилося не дуже багато. Мелася й далі стояла біля брами й визирала коханого, а він все не їхав і не їхав. Тоді я запросив її до нашого столу, вона відмовлялася, та врешті погодилася, і я налив їй вишневої наливки, солодкої, як її пупчик. Я намагався пожвавити бесіду, пан Помазан її підтримував, але Мелася була неуважна й не відводила очей з вінкля. Так ото проминуло добрих півгодини. Аж ось з-за рогу з’явився якийсь поліцай на ровері. Ровер був пана Ружанського. Мелася відразу зірвалася з місця і, стиснувши кулачки, приклала їх до грудей. Поліцай наблизився, зіскочив з ровера й сказав:
— Ви пані Ружанская? Забєрітє ваш ровер, — аскар намагався говорити польською, але в нього це погано виходило.
— А де… де мій чоловік? — залопотіла вона.
— Вашево человіка затршімано, пані Ружанская. Он жид. Но вам нема чего боятся. Ви под опєкой влади. До відженя.
— Шляк трафит! — ударив по столу кулаком пан Помазан. — Таки його хтось видав.
— Боже! Боже! — захлипала Мелася і — в сльози.
Я підхопив її, посадив біля нас і знову налив. Вона жадібно перехилила келих і не переставала ридати. Тут виплила ще й пані Помазан і теж біля нас приземлила свої стоп’ятдесят кіля, то я вже і їй налив. А за хвилю ще й інші сусіди прителіпали. Але в мене був гарний настрій, то я всім ставив. А Мелася хлипала, закочувала очі й усім показувала, як вона тяжко страждає. Тільки хто б їй вірив? А потім ми зосталися з паном Помазаном, і він, уже добре підхмелений, поклав мені руку на плече й сказав, проводжаючи очима Меласю:
— А на Гаваях… дівчина у віночку з орхідей… бере тебе отако за руку й веде до хати… а на ній нічого більше, окрім сорочки…
— Ви там були?
— Я був колись морцем… замолоду… бозна-які краї об’їхав… І вона отако лише пштрик пальцями — і сорочка опадає… а там… там… таке… — він закочує очі, й очі його горять. Я жадібно ловлю його оповідь.
— Це неймовірно цікаво.
— Ще би! — прицмокує він. — І пахнуть вони по-особливому. Пахнуть вони, як цитрина, як помаранча, як манґо.