Очі в нього загорілися.
— Але тепер кажу. Ми можемо їх забрати з собою. Там доволі коштовні вина. Там я тримаю також і свої скарби.
Ми спустилися в пивницю, на нас дихнуло вогкістю і холодом. Пивниця була доволі простора й мала два приміщення, відділені одне від одного дверима. У першому приміщенні стояли бочки з пивом і зберігалася ярина, яку ми купували на селах. А в другому — консерви, мило, сірники, свічки та самогонний апарат, за який я міг теж опинитися на гілляці, але комісара вже такі дурниці не цікавили. Він шукав очима колекцію вин.
— Ось вона, — показав я рукою на стіну, що була закрита шторою.
Він завагався лише на мить, зиркнувши на мене з підозрою, але моє лагідне усміхнене обличчя не віщувало нічого поганого, тому він рушив до штори, відгорнув її й вилаявся, бо за шторою були полиці, але на полицях не було вина, а лежали тільки великі пласти сала, щедро обсипаного сіллю. Та коли він рвонувся до мене, мене вже там не було, я був за дверима. Металева засувка скреготнула, Краух опинився в темряві, хоч і без вина, але з запасами їжі.
— Випусти мене негайно! Я тебе розстріляю! — волав він.
— Для природних потреб прошу користатися з діжки, у якій раніше квасилися огірки, — гукнув я на прощання.
Далі я почув звуки пострілів. Він стріляв по дверях, старих дубових дверях, оббитих залізом, кулі тут були безпорадні. Я піднявся нагору, руки в мене трусилися. Я налив собі келишок і випив. Після другого я остаточно заспокоївся. Коли повернулася Мелася, я їй сказав:
— Кохана. Нам тепер нема потреби кудись тікати. Наш квиток у щасливе майбутнє при нас.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.
— Я думаю, коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод.
Ірена Карпа
Історія третя. 1960. 1945—2010
Мене звати Гафія. Мені 15. Чи краще «Je m’appelle Gaphie, j’ai 15 ans»? Я ніколи не знаю, як краще. Дідо казав, що як тільки я навчуся швидко вирішувати, отоді й почнеться життя. Дідо курив люльку, що неймовірно смерділа, а деколи пахла травами й далеким світом. Дідо знав про світ все, хоч і ніде не їхав.
А я не знала нічого. Навіть про Україну. Бо ніхто в наш час не міг точно сказати, де та Україна взагалі. Де вона починається, де закінчується. Хто за останні роки був емігрував, хто сам лишився, кого повернуто назад. Один мій двоюрідний брат був в «СС-Галичина», тож мусів тікати, чудом рятуватися, через Англію дістався до самої Америки. Іншого брата забрали в кінці війни на фронт, він втратив ногу, а кілька років по тому стало закрито все — він не міг спілкуватися з братом навіть листами. Між усіма нами зробилося по прірві. І в таких прірвах була вся Україна. Не знаю чого, але в ті прірви хочеться кричати. Тільки від крику вони робляться ще більшими, здається. То ліпше вже, може, співати. На Західній Україні, де до кінця 50-х — власне, геть донедавна — діяла УПА, вистачало тих повстанських пісень.
— Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові! — співали навіть малі діти, граючись під хатами, і мами на них сварилися:
— Точно, шо чорти! Мовчіть там! Придумали собі.
Так, наче не від них самих діти ті пісні повивчали. Криївки, потаємні передавання їжі до лісу, мовчання, витримка перед лицем емґебістів — таких самих, до речі, українців. Тета Василина, чий чоловік був у лісі і котра казала тим, хто по нього прийшов, що поняття не має, де він, що, може, уже й убито його десь. Один із тих, що був у формі, малий такий, розказували, кучерявий, з масними губами й добрими очима, вихопив був у Василини її немовля — хлопчика чотирьох місяців, узяв за ноги й почав бити головою об дерево. «Не знаєш, — примовляв, — суко, де твій чоловік, то, може, тепер згадаєш». Василина вмліла тоді, але не збожеволіла. Живе, кажуть, далі.
А мені навіть жити з таким знаттям важко. Я би його в прірву. Разом з усіма сльозами, стиснутим горлом, безконечним горем. У прірву. Я би так хотіла бути з якихось інших країв. Із тих, де ніколи не було війни, приниження, люті. Я би жила в красивому палаці й годувала птахів. Але такої країни не буває. І те, що я зараз так далеко, у Франції, це вже для мене ласка Божа. Хоч і годую я не птахів, а людей. Нічого. Деякі з них таки подібні до птахів.
Я вже давно печу тут тістечка. У нас у селі, звідки я родом, усі вміли добре пекти. Ну, майже всі. Але то справді треба добре пекти, аби в тебе хотіли купляти ті тістечка й у Париж на балюнки, а не лиш на весілля в Яремчу. Ну та я й печу. Навіщо добрим генам пропадати, нє? Печу. І придумую собі такого всякого. Додаю не так квасне до солодкого, як усілякі дивні форми — як стріху, як пляшку, як колесо. Один пан був сказав, навіть не спробувавши, що бере відразу всі мої профітролі з секретом. Той пан із Сен-Жермену, номер тридцять шість. Той, що інженер. І що з такими тістечками мені тре податися або в конструктори суконь, або будинків. «Можеш, — сказав, — стати архітектором. Бо як то може бути, шо на такій тонкій ніжці в тебе то всьо трималося — уся та важезна квітка з мигдалю й крему?» Пан інженер ще не бачив, що то в мене просто бізе, як вони його тут називають. Але думка мені запопалася… Шити — то таке… плаття, капелюшки. То ніби кожна мала б мріяти. А от конструювати цілі будинки! Такого мені в голову ще не приходило.