Найліпше для цього підійшов би клуб «Табу» на Сен-Жермені. Туди ходили найстрашніші, найгидкіші, найодіозніші парижани. Я часто уявляла собі, як воно там. І ніколи не наважувалася піти. Бо навіть якщо я й виглядала старшою за свої роки і якщо навіть би й наскладала доста грошей зі своїх тістечок, аби не почуватися третім бідним задрипанцем з краю, проблема лишалася тією ж: не було з ким. Софія вже з того виросла. Остап іще не доріс.
— Та то хіба там музика? — скривився Остапко на моє зітхання про «Табу». — То якесь гудіння й гупання. Вуха від того пукають[24]. Люди трясуться, як у падучці, а по кутках сидять лижуться. Як пси.
Тим часом люди все більше цілувалися і в темних кінотеатрах, і на освітлених виходах із них. Дівчата хоробро вилізали на мопеди позаду своїх хлопців і, сміючись, мчали кудись назустріч ночі, музиці, безтурботності. Усьому тому, що зневажали люди штибу Остапка. І на псів вони не були схожі, скоріше, на зграю веселих і п’яних від весни птахів.
Совіти тим часом запустили в космос двох справжніх псів, і незабаром мали запустити живу людину. Людей мені було завжди трошки менше шкода, аніж псів. Я часом думала про те, що пси ж у космосі померли, і нікому до них не було діла — ні до їхньої самотності, ні до неймовірного жаху, з яким двоє дворняжок неодмінно зіштовхнулися перед тим, як збагнули, що ніхто за ними більше не прийде. І ніхто не чекає. Усе, чого від них хотіли, вони виконали.
Я б ніколи не вбивала псів. Ні корів. Ні навіть качку. Від смерті тварини рідко хто радіє, якщо він не мисливець. Зате є повно людей, смерть яких викликає полегшення, наче виконана обіцянка.
Я згадую, як плакали моя мама і цьоця Оля, коли помер Сталін. Вони обійнялися, як малі діти, вибігли на ґанок босі. Стрибали по бруківці під дощем, їм було слизько, від них сахалися перехожі. А їм хотілося поділитися цією радістю з усім світом, узяти за руки, стрибати з кожним, схлипуючи своє: «Боже! Боже! Нарешті! Дякувати Матері Божій! Померло то гівно, най би йому дісталося найгірше пекло! Нема, нема більше Сталіна!»
А через рік не стало й моєї мами.
…У Парижі тепер багато говорять про такого собі Іва Сен-Лорана, що придумав одягати жінок у чоловіків. Високі чоботи й смокінги. Я дивилася журнал у кіоску і про себе сміялася — де то ми в горах могли подумати, що, вдягнувши дідовий піджак і гумаки, аби коней вивести на полонину, можна було позувати для французького модиста? Ні, мода то не для мене. Вона мене цікавить остільки-оскільки. Я не з тих дівок, що вдавляться за пару шовкових панчіх. Я сама тими панчохами кого хочеш вдавлю. Незручні вони. Це вже точно, що в штанцях ходити краще. Я це й до зустрічі з Софією знала. Хоча їй не бракне ні елегантності, ні жіночності. Що би вона на себе не вбирала.
— Хочеш, Ґафі, посміятися? — замість «добридень» сказала Софія, відчинивши мені двері свого світло-зеленого апартаменту в готелі «Vendôme».
Я принесла свіжі тістечка й сміятися збиралася тоді, коли отримаю гроші та витрачу їх на кінематограф.
— Заходь!
Софія була вбрана в чоловічу, трохи завелику на неї сорочку.
— Чи ти знаєш, хто такий Винниченко? — спитала вона з певним нетерпінням і лукавою посмішкою.
Тут мені вже не сміятися, а плакати слід було: чи ж то я зовсім на тупу корову виглядаю?!
Ген до 1940 року тут, у Франції, був наш прем’єр в екзилі, Шульгин. Кажуть, мій тато, воювавши за УНР, часто любив з ним грати в карти — і завжди вигравав. Тато перебрався до Парижа посередині 20-х років ще, я доста пізня дитина. У покер грати він мене так ніколи й не навчив, але я добре вмію робити те, що називають poker face.
А Винниченко був головою УНР до 1919 року. Потім переїхав сюди ж, до Парижа. Навіть такі заплутані люди, як я, хоч трохи, а в цьому петрають.
— Колись ми з ним близько дружили, — Софія не дочекалася моєї відповіді. — З родиною його. Я тоді була ледь трошки старша за тебе. Дивна така була дружба. Він мені був як гуру, як батько, а я для нього як автомат із підвищення власної важливості. Якось так особливо він про мене казав позаочі: «Цікавий зразок подертої, нечесної з собою людини — це маленьке дівча».
Софія вимовила це майже по-театральному, але всміхнулася по-доброму, без жодної гіркоти. На мить мені здалося, що я й справді бачу те маленьке дівча, котрим була і певною мірою лишилася Софія.
— Навіть не знаю, чого я це тобі кажу і з якої радості через стільки років мені написав про це Турин.