(Тут я вмощувалася зручніше й розвішувала вуха щонайбільше, бо ж нічого ще в цьому не петрала, але дуже цікавилася.)
— Зрештою, нíчого тобі забивати голову моїми історіями. Мусиш мати свої. А то я вже буду почуватися старенькою бабцею в мемуарах. — Софія любила враз міняти тему, що часто викликало в мене затяжне розчарування. — Крім нашого хворого кохання, Крістіан почував страшенну любов до скульптур Архипенка. Власне, за тим, що наше українське походження збігалося, він і звернув перший раз увагу на мене.
— Архипенка? — мені це ім’я нічого не казало. Як, зрештою, і більшість інших українських імен, котрі спочатку називала Софія. Що ми самі про себе знаємо?
— Так. Неймовірного скульптора-кубіста. Дивно, що ти не знаєш про нього. То ти й моїх жартів про форму твоїх геометричних тістечок, виходить, не розуміла, то чого так сміялася?
Я червонію.
— А його, Архипенка, серед інших artistes russes, як вони нас досі називають, помітив сам Аполінер ще в 12-му. І полюбив як рідного брата. Навіть був написав передмови до каталогів двох його виставок у Німеччині, а відтак ще й натерпівся критики за таку прихильність, що, зрештою, було йому, як ти любиш казати, десь попри мешти. І Ґійом собі й надалі привселюдно захоплювався й аналізував роботи цього нашого дивного киянина…
І ось тепер — який знак — я знаходжу книгу ні когось іншого, а Аполінера!
Щоправда, Софію зараз цікавлять геть інші письмена.
— Ні, я таки маю прочитати тобі лист від Турина вголос! Зараз, зачекай, замовлю кави на балкон…
Софія набирає рецепцію, відтак нетерпляче дістає папір з конверта.
— Тобто, то навіть не лист Турина до мене, а лист до Турина самого Винниченка свого часу! Ходімо, будеш слухати.
Ми вийшли на балкон. Вандомська колона бовваніла зеленим велетнем у вічному паризькому тумані. Хтось лунко міряв бруківку гострими підборами.
Так от. «Вона не тільки іншим каже неправду, але, мабуть, і собі. Приклад: по-руськи вона балакає солдатською мовою. Крім того, у товаристві людей з освітою вона почуває свою нижчість, брак знання. У нас збирається товариство, що балакає всім зрозумілою руською мовою і що освітою своєю стоїть вище за Жадку. Отже, замість того щоб пояснити своє небажання бувати в нас на зібраннях цього товариства небажанням почувати себе смішною й нижчою, дівча пояснює це своїм гарячим патріотизмом, воно, мовляв, так не любить руських, що не може терпіти ні мови їхньої, ні товариства».
— А Жадка — це…?
— Це, очевидно ж, я, — зітхнула Софія. — І не питай, якої мами.
Тут у двері постукали. З рецепції принесли каву. Дівчина в однострої поставила кавник і чашки на маленькому столику. Я раптом відчула чи то себе дорослою, чи то Софію маленькою.
— Якби я знала на той момент, що про мене насправді думає Винниченко, то ніколи б не повернулася вже з Марокко. Найнялася би погоничем верблюдів чи просто пішла до пустелі світ за очі помирати від спраги. Так сильно я йому довіряла й так сильно любила їхню родину. А він уважав мене злодійкою, ідіоткою, бездарною, інфантильною… Та, зрештою, що там уже. Найсмішніше те, що сам Винниченко був як мала дитина. То й ображатися на нього нема за що. Чого тільки варте те їхнє зворушливе імітування виклику в поліцію заради виселення з Франції! Щоб подивитися, хто як із друзів на це зреагує. І хто їм вірний, а хто ні.
Останнє Софія говорила знову театрально, кумедно зображаючи голос та інтонацію поважного державного діяча.
— І те, що я готова була заради них їхати за ними світ за очі, те, що відмовилася від своїх поїздок, аби не лишати їх у вигадану ними ж скрутну мить, родині Винниченків видавалося черговим позуванням, уяви собі. Демонстративною самопожертвою…
Софія задумалася.
— Але добре. Найцікавіше те, що зараз мені це байдуже. Роки викристалізовують нас. Розділяють справжні цінності від емоційних і хвилинних.
Софія потріпала мене по плечі, ніби мала втішити мене, а не себе. Відтак вона встала й пішла до лазнички. На столику лежав ще один листок. Списаний каліграфічним, акуратним, педантичним почерком. Я не стрималася й почала читати здалеку:
«Цікавий матеріял це дівча. Безумовно деґенеративна фізично й морально істотка. Шлунок у неї недорозвинений (якась тільки половина його, чи що). Так само, видно, є недорозвиненість у сексуальних органах. Статеві чуття в неї зародкові, слабенькі, а статевий акт, видно, не дає ніяких приємних почувань і знесилює. Через те вона уникає всяких фізичних виявів кохання, боїться їх, балакає про них з огидою. (У родині її сестри тільки після 30 років почали щось почувати.) Через щось вона твердить, що дітей мати не може. Якийсь дефект у дітородних органах? А через те, мовляв, навіщо їй кохання? Але визнати, що має ґандж, що невідчування сексуального життя є наслідок неправильності органічної, цього вона ніяк не хоче. І запевняє, що в неї страшенно розвинений інтелект, що інтелектуальна праця переважає всі інші функції».