У мене, здається, точно волосся стало насторч. Бо як би ще інакше Софія здогадалася, що я читала це? Видно, обурення й злість були написані в мене на лобі, бо вона ще з порога кімнати засміялася:
— Та слухай, то дурниці все!
— Нічо собі дурниці… Це… це ж зраджена дружба!
— Ну, якщо чесно, і хай простить мене світла пам’ять великого українського письменника, скоріш за все, Володимир Кирилович просто ревнували.
— Ревнував? Дідо той? — вирвалося в мене. — До кого? До Крістіана?
— До Крістіана, до Ді … А найбільше, думаю, до Грищенка. Бо той був найталановитіший зо всіх нас. І точно більш талановитий як художник, аніж сам Винниченко.
Про Грищенка я вже від неї чула. Але чула як про українського художника паризької школи, що свого часу просто перевернув мізки паризькому салону, а тепер спокійно живе собі зі своєю світовою славою, а не як про її колишнього коханця. Друге було для мене куди вагомішим.
— Олекса відрізнявся від Крістіана, як вода від вогню. Хіба що та вода мала здатність сама від себе запалюватися — і то цілком непередбачувано.
Я згадую знімки Грищенка. Неслухняне пшеничне волосся, пронизливі блакитні очі. Такі очі бувають або в дуже старих, або в дуже хворих на голову людей, а тут у цілком собі молодого пана. Худий, навіть дещо незграбний. Але з дивовижними довгими пальцями, що одразу кидаються у вічі.
— Він завжди шукав спокою там, де його не було. Наприклад, у мені. Очевидно, душа «українського розбійника», як його називав місцевий бомонд, на якомусь етапі сама втомилася від свого експресіонізму.
(Від таких слів мені чимдуж хочеться бігти кудись у музей чи в галерею — заповнити прогалини освіти бодай так, аби можна було говорити з Софією за кавою.)
— До речі, ходімо якось у «Les Trois Baudets»? Там пристойний джаз. Ми ходили з ним туди вже й тоді, коли Олекса покинув Париж і приїздив накоротко з Нью-Йорка чи ще звідкілясь. Він покинув Париж, а Париж не покинув його…
Я чула про цей заклад. Але почути про щось від Софії відразу підіймало цінність утричі.
— Олекса любив «Les Trois Baudets» головно за те, що цей чи то клуб, чи концертний зал був біля підніжжя Монмартру. Там, на цих безкінечних сходах, він любив просто сидіти, терпляче чекати, поки я натанцююся. Бо тільки там, казав він, можна знайти в Парижі спокій. То було ще задовго до того, як цей заклад став інкубатором знаменитостей, — усміхнулася Софія. — Ну хто тоді знав Жака Бреля чи Бориса Віана? Ніхто. Туди просто приходили ті, кому нікуди було податися. Щось таке особливе було, що притягувало, та й досі притягує і таких жінок, як Жульєтт Ґреко, і звичайних повій з Піґалю. А зараз це місце асоціюється в мене хіба що з Ґенсбуром. І не тому, ха-ха-ха, що його мама була з Одеси!
Того вечора ми просто доїли тістечка й випили каву. Я взяла свою книгу, непомітно поцупивши в Софії якусь листівку на столику в кімнаті й зробивши з неї собі закладку. Листівка виявилася від Грищенка. Я роздивлялася її, ідучи додому передвесняними вулицями Парижа. Сан-Оноре з його крамничками й кав’ярнями, з пихатими панянками й кумедними американськими туристами в незграбному одязі на дорогих винайнятих авто.
«Люба Софіє, я уявляю, що листоноша принесе цей лист о шостій. Ти вже працюватимеш, тому забереш його вже пізно ввечері. Нічого, він дочекається. Найважливіше є те, що я пам’ятаю тебе такою, як тоді, коли ми вперше гуляли Парижем. Того дня ми сиділи на сходах під Сакре-Кьор. Якраз закінчувалася обідня меса, дзвонили дзвони. Голуби лякалися й розліталися по сусідніх дахах кварталів, що були під нами. А перед нами розстелявся весь Париж. Весняне сонце пестило наші лиця й наші руки з закоченими по лікті рукавами, а спини наші прикривав Господь. Люди виходили з еґліс[25] і одразу ж зникали в маленьких вуличках, по каварнях чи магазинах. Дехто, найсміливіший, спускався пішки сходами донизу, проходив повз нас, заглядав, що ми там робимо.