Хоча мені Діор не надто близький. Мені ближчий оцей от чоловічий силует і спідниці, і жакету — простий. Повне протиріччя Діору з його м’якими складками й силуетами напівпринцес. Зрештою, усе це чарівне, багате й надмір жіноче у свій час було дуже гучним викликом післявоєнній бідності. А в декого бідність не проходить ніколи. Чи наявна, безгрошова, чи уявна, коли тобі вже просто страшно, що тебе вважатимуть злидарем. І ти тягнеш на себе все, що комусь може видатися ознакою достатку: блискуче, пишне, кольорове. Так люди, що потерпали колись від голоду, не можуть наїстися. Я розумію їх. Їм не до пошуку вишуканої простоти, яка з такою легкістю дається людям штибу Софії. Носити власну природу з неперевершеною елегантністю — справа обраних. Чи везучих.
Те саме й у Коко Шанель, до речі. Вона наче не переймається тим, аби робити з жінки жінку, бо жінка й так нею є. Навіть у джинсах, навіть із коротким волоссям. І з сигаретою чи з люлькою — тут за таке по писку не б’ють.
Розглядаючи чорно-білий костюм у крамниці «Chanel», я бачу у вітрині своє відображення. Якесь трохи зіщулене, але десь усередині твердо впевнене: одного дня я спокійно заходитиму в такі крамниці, як оця, просто щоб неспішно купити собі нове вбрання в суботу, і то буде не лише перед святами на Паску чи Різдво, а просто в будь-яку суботу. І продавчині, ці пахучі білявки — із зачесаним, усі як одна, на манір Беттіни волоссям — уже не будуть казати мені з явним натяком на вихід: «Je peux vous aider, mademoiselle?», а пропонуватимуть мені каву, новий «Vogue» й приватні знижки на нову колекцію. Бо я буду відомою на весь Париж кондитеркою, до котрої будуть черги, як у «Ladurée»… Ні, я ліпше стану архітектором. Зберу ще трохи грошей і піду вчитися. І колись — тобто зовсім скоро, коли Україна стане вільною, — я повернуся туди й будуватиму людям красиві й просторі будинки замість отих от тісних кубиків із високими стелями. Хтось мені казав, що в народі їх називають хрущовками. І що подекуди підривали пишні дореволюційні доми, аби заставити все таким ущільненим одороблом, у яке побільше влізе нужденного пролетаріату. А пам’ять у людей така коротка, що вже й самі повірили, буцімто то не Совіти, а німці у війну попідривали все… Ніщо, ніщо не мало права залишитися в Україні красивим.
«За іронією долі, — сказала якось Софія, коли ми розглядали листівки з далекими житомирськими мікрорайонами, гордістю радянської влади, — оці ось коробки полізли на світ із легкої руки французького архітектора Ле Корбюзьє. Той самий, що не так давно побудував музей Західного мистецтва в Токіо чи Центр мистецтв у Кембриджі. Уся ця його вишукана аскетичність, поліхромія, відтак гра з пластичними формами — і в результаті таке от. Задумував все “для людей”, як завжди буває. Але тому, хто живе у віллі, не завжди очевидно, що їхній гуманізм штибу багатоквартирного комунального житла, як проект у Марселі, може комусь вийти боком. Що ж, думаю, такі райони себе ще покажуть у майбутньому. Не може, ну не може людський дух нормально розвиватися в комірці стільнику…»
Софії потрібен був простір. Бодай навколо того, де була вона — може, тому вона перебралася з Парижа на той свій дивний острів у гирлі Луари. А я от любила Париж. І в Парижі мене завжди найдужче вражали будинки. Османівські будинки-кораблі біля Монпарнасу чи маленькі, затишні старенькі хатки доосманівського Парижа, з перекошеними підлогами й запахом плісняви на сходах — такі, як на Монмартрі. Чи такі, як у Станіславові, як розповідав Остапко. Скільки б він не жив у світах, а для нього, хлопця зі Снятина, Станіславів завжди буде найбільшою столицею світу.
Софія казала, що по-доброму заздрить людям, що вміють прив’язуватися до малого. Їй цього вміння ніколи не вистачало. А коли я якось сказала, що мале має точно ховати в собі велике, вона трошки помовчала, а відтак засміялася, гаряче обійняла мене й нічого не сказала. Такого з нею ні раніше, ні пізніше не повторювалося. Мене ці обійми наче обпекли, але цей опік хотілося нести на собі якомога довше.
…Я пам’ятала слова мого діда щодо початку справжнього життя. Для мене справжнє життя почалося з мого знайомства з Софією. Та й Софію я знала тут і тепер, справжню. А діда — лише з розповідей. Він помер задовго до того, як народилася я. Що, зрештою, не заважало нам говорити. І сьогодні, після кількох місяців цього вряди-годи спілкування з жінкою, котра була в далеких землях (у моїх далеких землях!) і робила те, що не дозволяли собі й декотрі чоловіки, я твердо знала, що для мене краще. Себто, дідовими словами, навчилася швидко вирішувати.
Спершу мені здавалося, що я хотіла бути схожою на всіх, про кого говорила Софія. На Архипенка, на Грищенка, на Делоне, на Екстер. На всіх тих українців, про яких знають у світі й не знають в Україні. (Одного разу в кав’ярні Софія навіть упізнала Хану Орлову, геть стареньку тепер, однак доволі живу на свої сімдесят, геніальну скульпторку родом із Харківщини. Вона знала Монпарнас у час його розквіту — Монпарнас знав її, визнаючи однією з найяскравіших мистецьких фігур. Свої ж фігури Хана завжди брала з життя й життю за це щиро відплачувала. То вона якраз, сидячи колись на терасі з коліжанкою Жанною, і познайомила їх із Модільяні. Дивно дивитися на цю бабцю в кумедному капелюшку, що замовляє собі пастіс, і думати, що її роботи виставляли поряд із роботами Матіса. Я наче й сама в такі миті стаю частинкою історії, у якій Софія — закладка між сторінками.)
— Та де то українці, як то самі жиди?! — сміявся з мене Остапко, коли я пробувала поділитися з ним моїми відкриттями, аж пашіючи від гордості. — Соня, Хана… — ну ти й придумала.
Я зціплювала зуби. Остапко, знаючи, напевно ж, про те, що моя бабця була єврейкою, казав так навмисно.
Мама моя народилася в 1915 році в родині українця десь із-попід Харкова і єврейки зі Львова. Його звали Марком, її Анною. Батька свого, мого діда, вояка УСС, мати так ніколи й не бачила. Казала лиш, що він поліг у бою десь під Стриєм, коли баба Анна була мамою вагітна. Я, правда, небагато знаю про їхню родину, мама дуже неохоче про неї розказувала. Певно, чи недовге було то родинне життя, чи нещасливе вже й до дідової смерті. Але єврейська бабуся мала бути дуже гарною. І мудрою — була одна зі старших у великій учительській родині. Мені часто казали, що то я від неї успадкувала повні губи, кучеряве волосся й такі великі очі. Усе, крім надмір кучерявого волосся, мене в собі влаштовувало. Не влаштовували тільки оці дурні кпини — від Остапа, від цьоці Олі, татової найменшої сестри. Бо варто мені було після себе не замести борошна чи не відшкребти тіста, як відразу включали своє улюблене: «Ну то таке капаристе! Точно від жидів передалося!»
Софія була не така. Вона не робила різниць. Вона була людиною світу. Вона, як і Хана Орлова, брала готовий світ за один його краєчок і тягла в інший. Каже, учила китайців ліпити вареники, хоч і сама достеменно їх ліпити не вміла. Писала до коломийської газети про далекі свої відкриття й нечувані племена. Відкривала кінотеатри в Тернополі… Та чого вона тільки не робила, кого тільки не знала. Софія не грала в Україну, вона нею й була — революційною, сильною, незрозумілою. Софія, як і всі ми, несучи в собі прірву, цю прірву щоразу перестрибувала. Вона будувала й будувала. Себе, будинки, книжки. Це був її спосіб виживати в нашій внутрішній країні прірв.
Деколи мені хотілося бути подібною до Софії. Дожити ще кілька років, стати дорослою, накопити собі на камеру й поїхати в далеку подорож. Там я буду знімати не так людей, як їжу й архітектуру. І буду запам’ятовувати музику. Мені б так страшенно хотілося побачити Сіам, Цейлон, Китай — усі ті позначки на гімназійній мапі світової географії.
А ще мені хотілося того, чого хотілося всім нормальним людям мого віку: танцювати, пити, любити, надто сильно ні про що не замислюватися. Дізнаватися щось нове ще до того, як про це довідається решта світу. Вибити з себе сліди чужих минулих життів — усі ці прірви й сльози, тяжкі спогади, перекази й почуття провини за те, що я зараз тут, і мені навіть буває добре.