Щоправда, були в Остапа й кумедні історії. Як ота про вила. Сам Остап приїхав сюди два роки по тому, як приїхав його батько, теж вояк УПА. Але прощався він у тому їхньому Снятині так, наче назавжди. Зібрав цілу свою родину на вечерю, гомоніли, говорили тихо, всяке згадували, жінки плакали, чоловіки були врочисті й понурі. Десь о третій ночі Остапа тато почав збиратися в дорогу. Узяв небагато речей, коли пішов у стайню й виніс вила.
— А то тобі нашо?! — ледь не впала жінка.
— Ну та бо шо, — відповів він спокійно. — Я все одно їду, мене вже шукати не будуть. То як трапиться нагода вбити останнього москаля на дорогу, то чого би мав не скористатися? — Так і пішов із хати з вилами в місячну ніч.
Але шо то я як завжди? Почала з Аполінера, скінчила вилами. Так от, до чого ж тут Аполінер.
Кілька місяців тому чиясь служниця чи просто femme de ménage несла на смітник купу мотлоху. Якусь стару настільну лямпу, склянку, стару скатертину, якісь сирі папери, що ними, видно, уже й вогонь не розпалиш. І не продаси такого на горищевому недільному базарі. Коли раптом у неї з тої купи щось випало. А я йшла просто за нею. Кинулася їй допомагати, а в неї тут же вислизнуло з рук і все інше. Побилося скло. «Якась слута!» — сказала б про цю француженку моя цьоця Оля. Жіночка сварилася й намагалася зібрати все докупи. Я їй допомагала. Але її то ще більше злило — ні тобі «дякую», ні всміхнутися. Того зненацька, наче само собою, я вирішила не віддавати їй книжку без обкладинки, що потрапила мені до рук.
Книжка та якось так натурально опинилася в моїй кишені, що я й незчулася. Я просто встала й пішла собі далі по вулиці Шерш-Міді, куди саме занесла тістечка до ресторації одного італійця. Брехав усім так вдало, що то народні тістечка його бабусі, пляцочки De Nonna, як він їх назвав у карті. Ну та й добре. Італієць не був скупий, деколи давав навіть більше чи запрошував посидіти в нього на терасі, випити кави. Власне, у нього на терасі я й училася не боятися людей. Найдужче мені подобалися панянки, що пили каву, читаючи книжки. Хтось тримав у руках квиток у кінотеатр, поглядаючи на настінний годинник, щоб не спізнитися. Кінотеатр був тут же поряд, на Нотр-Дам-де-Шан. Паоло, італієць, багато розказував мені про цю вулицю, де була його кав’ярня. Приміром, тут народився письменник Гюїсманс, а там, за рогом, на Сан-Пласіді, він помер. Неподалік у свій час жила Гертруда Стайн, що гостила в себе найліпших тогочасних митців і сказала своє знамените «Усі ми тут — утрачене покоління». Знала б вона хоч трохи про те, що відбувалося в наших землях, подумала б тричі. Бо більш утрачених, ніж українці, на цей час бути не могло…
Але що то я вже, як стара баба чи як Остапко за своїм шилом. Життя є, життя триває, треба дивитися в цей момент. І я дістала ту свою обдерту книжечку. Прочитала — «Алкоголі». Пам’ятаю Аполінера трохи зі школи, тут від самого початку малих французів учать, ким пишатися — художниками, поетами, композиторами. Певно, аби назавжди знали, хто вони, звідки й не були ніколи втраченими.
Книжка виглядала доста старою, потріпаною. Те, що в неї було здерто обкладинку, викликало особливий жаль і ніжність, я понесла її, як підбитого голуба чи цуценя, яке хтось не встиг втопити. Я йшла до Софії і не знати чого хотіла цю книгу їй показати. Потай я мріяла, що Софія запросить мене до себе на той її таємничий острів Нуармутьє, що я нарешті покину Париж, що сидітиму з нею коло моря, їстиму великі жовті яблука й читатиму їй уголос вірші Аполінера. А потім ми підемо гуляти й Софія покаже мені, яких вона тут набудувала будинків. Бо де таке бачено — змішувати в архітектурі стилі всіх країв, у яких довелося побувати? Химерні елементи китайського з гуцульським, одягненим на практичну французьку базу, — що найдивніше, ще й добре продавалися.
Свій власний будинок Софія теж збудувала сама, та ще й ім’я йому дала: СоМіЖа. Софія, Мішель, Жак. За власним іменем та іменами двох синів. Я не питала, чого вона забула там про чоловіка, того свого мсьє Удена, з котрим познайомилася аж у Китаї. Софія рідко згадувала про нього. Зате часто згадувала про справжню — як вона наголошувала — любов її життя. Такого собі художника Крістіана. Він жив на Сен-Жермені, але дуже часто подорожував. Закоханий був у все слов’янське, включно з нею, як жартувала Софія, хоча я певна — Софія не мала меж ні за віком, ні національністю, ні статтю. Власне, останнє мене дивно турбувало — якось Софія обмовилася про свою глибоку інтимну довіру до Марти Калитовської. То була її чи то секретарка, чи помічниця і, як з’ясувалося, була в Софію закохана. Я не могла наважитися спитати в неї, чи були вони парою — думка ця надто сильно саму мене бентежила. Але те, що Марта точно не була в захваті від Софіїних стосунків із яким-небудь Крістіаном, було мені природнім. Ніхто не хотів ділити.
— Крістіан був не ким-небудь! — наче прочитала мої думки Софія. — І навіть якщо він ніколи й не став великим художником, як йому мріялося, то те, як він виконував Шопена на фортепіано після сексу, поки я лежала в ліжку з кавою чи келихом шампанського… Деяких людей, Ґафі, роблять митцями прості речі. Те, як вони живуть свій кожен день. У Крістіанових малих моментах було стільки пристрасті, почування, надриву, якщо хочеш… Це була історія ревнощів, адюльтерів, прощань, навіть бійок, від’їздів і бурхливих примирень. Він був неймовірним коханцем…
(Тут я вмощувалася зручніше й розвішувала вуха щонайбільше, бо ж нічого ще в цьому не петрала, але дуже цікавилася.)
— Зрештою, нíчого тобі забивати голову моїми історіями. Мусиш мати свої. А то я вже буду почуватися старенькою бабцею в мемуарах. — Софія любила враз міняти тему, що часто викликало в мене затяжне розчарування. — Крім нашого хворого кохання, Крістіан почував страшенну любов до скульптур Архипенка. Власне, за тим, що наше українське походження збігалося, він і звернув перший раз увагу на мене.
— Архипенка? — мені це ім’я нічого не казало. Як, зрештою, і більшість інших українських імен, котрі спочатку називала Софія. Що ми самі про себе знаємо?
— Так. Неймовірного скульптора-кубіста. Дивно, що ти не знаєш про нього. То ти й моїх жартів про форму твоїх геометричних тістечок, виходить, не розуміла, то чого так сміялася?
Я червонію.
— А його, Архипенка, серед інших artistes russes, як вони нас досі називають, помітив сам Аполінер ще в 12-му. І полюбив як рідного брата. Навіть був написав передмови до каталогів двох його виставок у Німеччині, а відтак ще й натерпівся критики за таку прихильність, що, зрештою, було йому, як ти любиш казати, десь попри мешти. І Ґійом собі й надалі привселюдно захоплювався й аналізував роботи цього нашого дивного киянина…
І ось тепер — який знак — я знаходжу книгу ні когось іншого, а Аполінера!
Щоправда, Софію зараз цікавлять геть інші письмена.
— Ні, я таки маю прочитати тобі лист від Турина вголос! Зараз, зачекай, замовлю кави на балкон…
Софія набирає рецепцію, відтак нетерпляче дістає папір з конверта.
— Тобто, то навіть не лист Турина до мене, а лист до Турина самого Винниченка свого часу! Ходімо, будеш слухати.
Ми вийшли на балкон. Вандомська колона бовваніла зеленим велетнем у вічному паризькому тумані. Хтось лунко міряв бруківку гострими підборами.
Так от. «Вона не тільки іншим каже неправду, але, мабуть, і собі. Приклад: по-руськи вона балакає солдатською мовою. Крім того, у товаристві людей з освітою вона почуває свою нижчість, брак знання. У нас збирається товариство, що балакає всім зрозумілою руською мовою і що освітою своєю стоїть вище за Жадку. Отже, замість того щоб пояснити своє небажання бувати в нас на зібраннях цього товариства небажанням почувати себе смішною й нижчою, дівча пояснює це своїм гарячим патріотизмом, воно, мовляв, так не любить руських, що не може терпіти ні мови їхньої, ні товариства».