— А Жадка — це…?
— Це, очевидно ж, я, — зітхнула Софія. — І не питай, якої мами.
Тут у двері постукали. З рецепції принесли каву. Дівчина в однострої поставила кавник і чашки на маленькому столику. Я раптом відчула чи то себе дорослою, чи то Софію маленькою.
— Якби я знала на той момент, що про мене насправді думає Винниченко, то ніколи б не повернулася вже з Марокко. Найнялася би погоничем верблюдів чи просто пішла до пустелі світ за очі помирати від спраги. Так сильно я йому довіряла й так сильно любила їхню родину. А він уважав мене злодійкою, ідіоткою, бездарною, інфантильною… Та, зрештою, що там уже. Найсмішніше те, що сам Винниченко був як мала дитина. То й ображатися на нього нема за що. Чого тільки варте те їхнє зворушливе імітування виклику в поліцію заради виселення з Франції! Щоб подивитися, хто як із друзів на це зреагує. І хто їм вірний, а хто ні.
Останнє Софія говорила знову театрально, кумедно зображаючи голос та інтонацію поважного державного діяча.
— І те, що я готова була заради них їхати за ними світ за очі, те, що відмовилася від своїх поїздок, аби не лишати їх у вигадану ними ж скрутну мить, родині Винниченків видавалося черговим позуванням, уяви собі. Демонстративною самопожертвою…
Софія задумалася.
— Але добре. Найцікавіше те, що зараз мені це байдуже. Роки викристалізовують нас. Розділяють справжні цінності від емоційних і хвилинних.
Софія потріпала мене по плечі, ніби мала втішити мене, а не себе. Відтак вона встала й пішла до лазнички. На столику лежав ще один листок. Списаний каліграфічним, акуратним, педантичним почерком. Я не стрималася й почала читати здалеку:
«Цікавий матеріял це дівча. Безумовно деґенеративна фізично й морально істотка. Шлунок у неї недорозвинений (якась тільки половина його, чи що). Так само, видно, є недорозвиненість у сексуальних органах. Статеві чуття в неї зародкові, слабенькі, а статевий акт, видно, не дає ніяких приємних почувань і знесилює. Через те вона уникає всяких фізичних виявів кохання, боїться їх, балакає про них з огидою. (У родині її сестри тільки після 30 років почали щось почувати.) Через щось вона твердить, що дітей мати не може. Якийсь дефект у дітородних органах? А через те, мовляв, навіщо їй кохання? Але визнати, що має ґандж, що невідчування сексуального життя є наслідок неправильності органічної, цього вона ніяк не хоче. І запевняє, що в неї страшенно розвинений інтелект, що інтелектуальна праця переважає всі інші функції».
У мене, здається, точно волосся стало насторч. Бо як би ще інакше Софія здогадалася, що я читала це? Видно, обурення й злість були написані в мене на лобі, бо вона ще з порога кімнати засміялася:
— Та слухай, то дурниці все!
— Нічо собі дурниці… Це… це ж зраджена дружба!
— Ну, якщо чесно, і хай простить мене світла пам’ять великого українського письменника, скоріш за все, Володимир Кирилович просто ревнували.
— Ревнував? Дідо той? — вирвалося в мене. — До кого? До Крістіана?
— До Крістіана, до Ді … А найбільше, думаю, до Грищенка. Бо той був найталановитіший зо всіх нас. І точно більш талановитий як художник, аніж сам Винниченко.
Про Грищенка я вже від неї чула. Але чула як про українського художника паризької школи, що свого часу просто перевернув мізки паризькому салону, а тепер спокійно живе собі зі своєю світовою славою, а не як про її колишнього коханця. Друге було для мене куди вагомішим.
— Олекса відрізнявся від Крістіана, як вода від вогню. Хіба що та вода мала здатність сама від себе запалюватися — і то цілком непередбачувано.
Я згадую знімки Грищенка. Неслухняне пшеничне волосся, пронизливі блакитні очі. Такі очі бувають або в дуже старих, або в дуже хворих на голову людей, а тут у цілком собі молодого пана. Худий, навіть дещо незграбний. Але з дивовижними довгими пальцями, що одразу кидаються у вічі.
— Він завжди шукав спокою там, де його не було. Наприклад, у мені. Очевидно, душа «українського розбійника», як його називав місцевий бомонд, на якомусь етапі сама втомилася від свого експресіонізму.
(Від таких слів мені чимдуж хочеться бігти кудись у музей чи в галерею — заповнити прогалини освіти бодай так, аби можна було говорити з Софією за кавою.)
— До речі, ходімо якось у «Les Trois Baudets»? Там пристойний джаз. Ми ходили з ним туди вже й тоді, коли Олекса покинув Париж і приїздив накоротко з Нью-Йорка чи ще звідкілясь. Він покинув Париж, а Париж не покинув його…
Я чула про цей заклад. Але почути про щось від Софії відразу підіймало цінність утричі.
— Олекса любив «Les Trois Baudets» головно за те, що цей чи то клуб, чи концертний зал був біля підніжжя Монмартру. Там, на цих безкінечних сходах, він любив просто сидіти, терпляче чекати, поки я натанцююся. Бо тільки там, казав він, можна знайти в Парижі спокій. То було ще задовго до того, як цей заклад став інкубатором знаменитостей, — усміхнулася Софія. — Ну хто тоді знав Жака Бреля чи Бориса Віана? Ніхто. Туди просто приходили ті, кому нікуди було податися. Щось таке особливе було, що притягувало, та й досі притягує і таких жінок, як Жульєтт Ґреко, і звичайних повій з Піґалю. А зараз це місце асоціюється в мене хіба що з Ґенсбуром. І не тому, ха-ха-ха, що його мама була з Одеси!
Того вечора ми просто доїли тістечка й випили каву. Я взяла свою книгу, непомітно поцупивши в Софії якусь листівку на столику в кімнаті й зробивши з неї собі закладку. Листівка виявилася від Грищенка. Я роздивлялася її, ідучи додому передвесняними вулицями Парижа. Сан-Оноре з його крамничками й кав’ярнями, з пихатими панянками й кумедними американськими туристами в незграбному одязі на дорогих винайнятих авто.
«Люба Софіє, я уявляю, що листоноша принесе цей лист о шостій. Ти вже працюватимеш, тому забереш його вже пізно ввечері. Нічого, він дочекається. Найважливіше є те, що я пам’ятаю тебе такою, як тоді, коли ми вперше гуляли Парижем. Того дня ми сиділи на сходах під Сакре-Кьор. Якраз закінчувалася обідня меса, дзвонили дзвони. Голуби лякалися й розліталися по сусідніх дахах кварталів, що були під нами. А перед нами розстелявся весь Париж. Весняне сонце пестило наші лиця й наші руки з закоченими по лікті рукавами, а спини наші прикривав Господь. Люди виходили з еґліс[25] і одразу ж зникали в маленьких вуличках, по каварнях чи магазинах. Дехто, найсміливіший, спускався пішки сходами донизу, проходив повз нас, заглядав, що ми там робимо.
Але за півгодини ми знову були самі. Ми, наш Париж і наш весняний вітер. Десь унизу біля каруселі хлопчик бавився м’ячем. Набивав ногою. Досить вправно в нього це виходило. Я почав рахувати. П’ятнадцять. Чотири. Десять. Одинадцять. Одного разу аж вісімнадцять разів він відправляв м’яча вгору, не даючи йому впасти на землю. Щоразу м’яч відскакував від його спортивних черевиків, летів догори й крутився, як той світ. Здавалося, це саме він, той хлопчик, має всю владу над цим світом. А коли м’яч все ж падав і вдарявся об землю, було відчуття, що навіть той, хто має владу над світом, може його вмить раптом втратити. І тоді прийдеться починати все знову…
Так просиділи ми десь до полудня. А для мене це було десь півжиття. Краща його половина. Якось ти казала, що нема в тобі спокою. Зараз його нема ні в кого в цьому світі, якого так вправно хтось підкидає вгору щодня. І я хотів би бути поруч, коли твій спокій прийде до тебе. Але, мабуть, я б хотів його тобі подарувати, той спокій. Тільки де його взяти стільки, щоб утихомирити також розбурхане серце хоч на хвилину? Ми ще побачимося? Але коли? І за яких обставин? Але ми мусимо ще хоч раз побачитися, бо, здається, я його знайшов. Я маю трохи спокою для тебе. Може, не багато. Але він увесь для тебе. Будь собою. Залишайся собою. Але не забувай про мене. Щоб не обірвався зв’язок.
Твій Грищ»
Я дуже хотіла собі уявити той спокій, що Олекса шукав у Софії — найменш спокійній жінці з усіх, кого я знала. Її спокій був у її русі. Але вона з радістю сиділа біля нього на сходах Монмартру, дивлячись на те, як зацвітають перші дерева світло-бузковим цвітом. Потім вони йшли додому, чи до готелю, дорогою купуючи книжки в букіністів чи тютюн у bureau de tabac, чи просто перші весняні квіти у квіткарки. Удома вони пили чай і читали вголос старі вірші. Він лягав біля неї, не знімаючи одяг, вона, не припиняючи читати, притискала його скуйовджену голову собі до грудей, потай вдихаючи запах його волосся.