— Якою ми хочемо бачити нашу Батьківщину? — звернувся Зяма до третьокласників, перед тим розказавши, що саме відтепер країна впоралася з побудовою розвиненого соціалізму й зараз мусить визначитися з напрямом подальшого розвитку.
Я підніс руку першим, отримав дозвіл, підскочив і випалив:
— Банановою республікою!
Це визначення почув по телевізору чи то в фільмі, чи в програмі «Час», чи в іншій серйозній політичній передачі. Оскільки бананів не лише в Чернігові, а й по всій країні, на мою думку, бракувало, пропозиція наїстися їх від пуза в недалекому майбутньому виглядала прийнятною, навіть гідною. Та Зяма почервонів, заплямкав губами, легенько тупнув ногою, спитав грізно:
— Тебе хто навчив, Кутовий? Батько?
Мій родитель, як сказано вище, не міг навчити мене нічого. Тож я гойднув головою, промимривши:
— Сам додумався. Хіба погано?
— Сядь! — відмахнувся від мене історик, тут же не стримався, додав: — Сам ти Банан!
Із прізвиськом я швидко змирився. Навіть прозваний Бананом може змусити себе поважати й приносити користь.
Я мав план.
Я почав.
3.
Спершу я почав давати всім охочим списувати.
Жовтенята часто заглядали в чужі зошити, аби дізнатися, скільки буде, якщо від дванадцяти відняти шість. Усе йшло добре до першої масштабної контрольної, коли тринадцять однокласників із тридцяти, включно зі мною, зробили однакові помилки й заробили однакові відповідні оцінки. Відтоді довіра до мене зникла на короткий час, і я вирішив завоювати авторитет інакше: потрапивши на шкільну дошку пошани.
Ставши до того часу піонером і відвідавши кілька тематичних гуртків, на які записували піонерські вожаки, я дізнався для себе єдино правильну істину. Піонер — означає перший, і не просто перший, а лідер по збиранню макулатури й залізного брухту. Здається, інших притомних завдань перед первинними піонерськими організаціями ніхто не ставив. Тож, дочекавшись найближчого суботника, я поцікавився в тата, чи потрібні йому книжки, почув прогнозовану відповідь, потому забрав з полиці всі двадцять червоних томів творів Олександра Дюма-батька й урочисто здав. Ці книжки подарували батькам на весілля, я не бачив, аби хтось їх читав, проте запитав не в мами чи бабусі, а в тата: формально він вважався головою сім’ї та, як кажуть тепер, центром ухвалення рішень.
Старша піонервожата похвалила мене перед усією школою на лінійці. Наш клас через мій вчинок вирвався в лідери школи зі збору вторинної сировини. Згодом хтось розказав: вожата дістала не подяку, а сувору догану: вчителька груп продовженого дня першою засудила її спробу справді здати Дюма в макулатуру. Педколектив ухвалив соломонове рішення: розіграти книги між собою. Поки питання мусолилося, чутки про те, що в нашій школі викидають Дюма, розійшлися далеко за її межі. Директор за правом старшого відсік усіх сторонніх, заспокоївши колегу з сусідньої школи томиком «Королеви Марґо», а собі за тим самим правом забрав «Трьох мушкетерів», відмовившись після такого брати участь у загальній лотереї. Вожата як молодша нарізала вісімнадцять папірців. Для такої справи Зяма офірував берета. Частина квитків виявилася порожньої, бо вчителів без того виявилося більше, ніж лотів, а на Дюма ще претендували фізрук, воєнрук та вчитель праці. З вожатою, яка різала квиточки, ті, кому не пощастило, не розмовляли тиждень — бо вона тримала в руці той берет.
Натомість удома зі мною серйозно поговорили. Виявляється, мама збиралася дати всього Дюма як хабар за туристичну путівку в Болгарію, котру розігрували в профспілці. Ми нічого не виграли. Не з нашим щастям, як сумно сказала бабуся Зоя. Додавши при цьому:
— Як говорив їхній Ленін, підемо іншим шляхом.
Мимоволі вона підкинула нову ідею: вивести формулу особистого успіху на прикладі біографії Володимира Ілліча Ульянова. Більшої користі, ніж він, ніхто планеті Земля не приніс — так принаймні стверджував історик Зяма на традиційних ленінських уроках та інших урочистих лінійках. Розказуючи про велич Леніна, він захоплювався й стягував берет, стискаючи його, наче пам’ятник вождю — кепку.
Актуальність теми стала очевидною, коли помер товариш Брежнєв. Живучи з ним від народження, я вважав лідера країни членом своєї родини. Тому, втративши близьку людину, стурбувався: а що ж далі буде з Батьківщиною та з нами. На жалобному мітингу почув від Зями: справу Леніна гідно продовжить інший товариш. Заспокоївшись і поміркувавши розважливо, я зробив відкриття, якого не бачив ніхто дотепер.
Річ ось у чому. На жовтеняцьких зірочках зображено кучерявого Володю — ровесника жовтенят. Натомість на піонерському й комсомольському Ленін уже дорослий та однаково лисий. У Зями, як комуніста, значка з Леніним не було взагалі, що докорінно неправильно. Символ зникати не повинен, інакше втрачає свою значущість. Тому, посидівши до глупої ночі, я написав від руки своє бачення.
Отже, жовтенятам потрібен маленький Володя, з кучерями. Піонерам — Володимир юний, як на відомій картині під назвою «Ми підемо іншим шляхом», типовий Ульянов- гімназист. Комсомольцям карбувати на значках зрілого, молодого вождя. Та головне — запровадити значки для комуністів, де зобразити Леніна в Горках, на схилі літ.
Зі списаним аркушем, вирваним із зошиту з геометрії, я подався просто до міськкому партії. Там на мене спершу не звертали увагу, хоч акуратно вбрані піонери не так часто вештаються керівними коридорами. Нарешті якийсь сивочолий дядечко поцікавився, як мене звати та чого хочу.
— Тут усе, — мовив я, сповнений власної значущості, і простягнув йому аркуш.
Прочитавши й перечитавши ще раз, сивочолий спершу зблід, потім — позеленів, тоді запитав, хто навчив мене такому, чи не від батька вдома це почув.
— Сам додумався. Хіба погано?
Замість відповіді сивочолий погладив мене по голові, затримав долоню на лобі — так роблять, коли перевіряють температуру, склав допис акуратно, запхав до внутрішньої кишені й порадив іти додому. Наступного дня на школу налетіли всі можливі й неможливі комісії: адже треба перевірити викладацький рівень. Не в кожній чернігівський школі, узагалі — не в усякій радянській — учні додумуються до такого самі. Трохи розрядила ситуацію поява викликаних батьків — стійкий перегар від тата став найкращим символом лояльності. Мама потім жалілася бабусі Зої: могли перевіряти дитину до сьомого коліна, небезпечне прізвище спливло б. Але та заспокоїла: Гриша спрацював громовідводом, сам того не розуміючи, і покарають когось із педагогів.
Так і сталося. Зі школи прибрали історика Зяму, на його місце знайшли заміну. Директору оголосили догану за невчасне виявлення нездорової атмосфери, що складається в педагогічному колективі школи. Моїм батькам порадили стежити за моїм позашкільним розвитком і записати в авіамодельний гурток. А мені вивели «незадовільно» з поведінки за чверть у табелі.
Розказую це для того, аби ви зрозуміли: школу життя, школу тримати удари, я почав проходити раніше, ніж більшість однолітків. Тому в божевільні дев’яності не розгубився й не втратив себе. Хто б знав, як загартовує бажання забути про недосяжні моєму розуму палестини, зосередившись на рутинній роботі: збиранні макулатури й металевого брухту.
Я планомірно й системно позбавляв від непотрібного паперу та іржавого заліза свій мікрорайон. Далі переключився на сусідні. Шкільний комірник Федорович уже тікав від мене, бо плоди моєї діяльності накопичувалися швидше, ніж їх могла вивезти вантажна машина. Не маючи іншого виходу, я почав складати паперові в’язки в куток біля складу, де вони намокли під дощем, набухли й стали потроху гнити.
Такий кричущий факт недбальства й нехтування своїми обов’язками спровокував мій наступний крок. Я почав скаржитися. Спершу — новому класному керівнику. Потім — завучу. Нарешті дійшов до директора. Догана, вліплена через мою небачену активність, ще боліла свіжою раною. Тож директор у відповідь порадив мені краще вчитися, виправивши погані оцінки з малювання та співів. Уперто йдучи іншим шляхом, я написав розлогого, як умію, листа в «Піонерську правду», «Зірку» та «Юний натураліст». Мій лист покликав у дорогу череватого й лисуватого кореспондента «Піонерської правди».