Журналіст-правдоруб, як водиться, постукав до директора. Не встиг товстунчик усе пояснити й оговтатися, як директор захопив його в полон, покликав на допомогу відставного полковника інженерних військ Гущіна й витягнув із сейфа коньяк, отриманий від члена батьківського комітету за срібну медаль його доньці. Допивши, трійця ухвалила соломонове рішення. «Піонерська правда» інцидент описувати не буде, а піонерська організація видасть активному школяреві почесну грамоту. А коли вже активіст так любить писати, нехай спрямує енергію на виготовлення стіннівки.
Отак, почавши з макулатури, я несподівано для себе став головним шкільним пропагандистом.
Спершу мав таке піонерське доручення. Як вступив у комсомол — комсомольське.
А потім воно врятувало мене від вірної смерті.
Принаймні так пояснила мама.
4.
Ще на призовній комісії мене запитали, де хочу служити.
Не довго думаючи, я відповів — де Батьківщина накаже. І додав: бажано там, де неспокійна обстановка й треба максимально концентруватися, аби принести на своєму місці найбільше користі. Був також шкурний інтерес, про який я завбачливо промовчав, щоб не виглядати повним ідіотом. Наслухавшись про традиційну армійську «дідівщину», не тішився з перспективи постійно бути битим і ходити зі слідами приниженої гідності на лиці й тілі. Не те щоб я боявся. Навпаки, підтягнув фізкультуру, ходив на секцію дозволених новими віяннями східних єдиноборств, хоч без особливих успіхів, але участь важливіша за перемогу. Почував себе впевнено, якщо доведеться захистити однокласницю від двох петеушників на танцях. Та проти десятка таких самих петеушників у казармі чи солдатському сортирі встояти не міг би навіть бойовий дракон Брюс Лі, особливо коли нападуть ззаду, звалять з ніг, міститимуть носаками й обпісяють під фінал. Тож службу ближче до «гарячих точок» уважав порятунком.
Кілька років сумлінно готуючи стінгазети й виступаючи на різних зборах із політінформаціями, я старанно готувався до цього, щоразу перелопачуючи купу газет. Так у моїй голові склалося: люди гуртуються перед лицем небезпеки, і військовослужбовців це найперше стосується. Бо, коли ворог біля воріт, ніхто не примушуватиме «салабона» чистити зубною щіткою очко й прати онучі «дідам». Натомість старший товариш поставить плече молодшому, а мудрий офіцер поведе в переможний бій. Саме в «гарячих точках» служба видавалася мені такою, якою повинна бути.
У військкоматі мене взяли на особливий облік. Догулюючи до призову, перебувся різноробом на будівництві поряд із батьком, якого за законом не мали права звільнити. Хоч навіть борці за проголошену партією та урядом тверезість визнали його безнадійним.
Весною 1988-го я отримав повістку. Мене розподілили в команду, де раніше один одного мало хто знав. Але все одно шкільне прізвисько нагадало про себе й прилипло в незнайомому колективі. Бо я виявився єдиним з усіх, хто з’явився в пошитих на випускний модних тоді штанях — «бананах», що обійшлися задорого, як на статки нашої родини, аби поносити лише сезон. Побачивши мене такого в строю, прапорщик гаркнув:
— А це що за банан тут стоїть, як бик насцяв! — після цього прізвисько пролонгувалося на два наступні роки автоматично.
Як дізнався по приїзді, нас, новачків, збиралися відправити в Афганістан виконувати інтернаціональний обов’язок. Забігаючи наперед, нагадаю: тоді ніхто не знав, що за рік війська звідти виведуть, хоч питання: «За що ми там воюємо?» вже піднімалося на мітингах, яких ставало дедалі більше — їх показували навіть у програмі «Час». Перед відправкою новобранці мусили пройти «учєбку». І тут з’ясувалося: курс на демократію і очищення партії не знизив рівень загрози з боку світового імперіалізму, натомість перебудова та гласність у казарми ще не дійшли й діяли на військо, як боротьба з пияцтвом — на мого тата. Нас усе одно змушували мити сортири, застеляти чужі ліжка й робити безліч інших справ, що не мали нічого спільного навіть із тією військовою підготовкою, яку нам викладав відставний полковник інженерних військ Гущін. Особливо напружувала велика кількість політзанять, замість чого, на мою думку, можна й треба було займатися вогневою підготовкою чи рукопашним боєм.
Саме на політзаняттях замість конспектувати за майором-політруком я виклав своє бачення проблем Збройних сил і запропонував способи їхнього розв’язання. Список реформ у армії від Бориса Кутового на прізвисько Банан склав двадцять три пункти, і це — лише початок. Лишалося оформити документ належним чином і пересилати секретним пакетом до Міністерства оборони товаришу Язову. Але слати сирий документ до поважної структури не хотілося, тому я спершу вирішив показати його товаришу політруку.
Майор спершу нічого не зрозумів. Тоді я пояснив: він сам на заняттях читає нам із брошур, де написано: перебудова вимагає ініціативи мас, на які буде спиратися. А рядовий Кутовий представником такої маси якраз і є. Політрук прочитав ще раз, спитав, чи маю вже якісь наряди, і почувши — ні, про всяк випадок звільнив від грядущих. Потім пішов із моїм документом до командира. За півгодини моєму ротному передали наказ: тримати мене в казармі, нікуди не випускати. Нарешті викликали до командира, і старий солдат почав із армійською прямотою:
— Якої маси ти, воїне, представник? Де ти почув таку галіматню? Хто тебе навчив, може, товариш майор? — він кивнув на зосередженого політрука.
— Сам додумався, — пояснив я.
— А де в статуті Збройних сил написано, що солдат повинен думати? — рявкнув командир частини, грюкнув по столу кулаком, аж на стіні здригнувся портрет генсека Горбачова, і звелів майорові тут же, у його присутності, провести зі мною профілактичну бесіду.
З наступного ранку мене звільнили від усього, крім ранкової зарядки, згодом ізолювали в карантині й змусили вчити статут до особливого розпорядження. За добу моє питання було вирішене. Як морально нестійкому, зброї рядовому Кутовому довіряти не можна, до бойової техніки — не підпускати. Коли так, в Афганістані мені робити нема чого, особливо — з такими переконаннями. Піднявши анкетні дані, командування дізналося: у школі я виконував ті самі функції, що й політрук. Оскільки язик у мене підвішений, розмови зі мною негативно впливатимуть на бойовий дух воїнів-інтернаціоналістів. Адже моральний стан контингенту сорокової армії й без того лишає бажати кращого — срані демократи стараються, Сталіна на них нема. Тому мене від гріха подалі перевели до іншої частини, у Джезказган, де я все одно прав «дідам» онучі, чистив зубною щіткою очко й ходив за них у наряди. Проте уникнув служби в Афгані, звідки кілька моїх однополчан до виводу військ встигли повернутися додому в цинкових гробах.
Очевидна неможливість реформувати армію знизу підготувала мене до думки: треба реформувати Радянський Союз.
Повернувшись у Чернігів весною 1990-го, я зрозумів — реформи неможливі, тільки напалм.
Так я пристав до лав національного визвольного руху.
Іншої дороги нащадку Чумацького роду, генетично постраждалому від режиму, тоді не було.
5.
На той час вітер перебудови здійняв бурю і керувати стихією вже не міг ніхто.
Процеси формування національної свідомості набули в суспільстві, як писали саморобні газети, дедалі більшої ваги. Побувавши на кількох мітингах у нашому самопроголошеному Гайд-парку, я спершу перейнявся ідеями відродження нації, потім — заразився ними. Тим більше що одним із головних активістів був наш історик Зяма. У незмінному береті та застебнутому під горло плащі він кричав у ручний гучномовець — «матюгальник» про те, як став жертвою режиму через дозвіл учням самостійно мислити. Після чергового зібрання я підійшов привітатися, Зяма мене впізнав, обійняв, подарував жовто-блакитний значок і відразу застеріг від надмірних контактів із паном Андрущенком. Вони виступали по черзі й навіть мали однакові повноваження, але Зямі не подобалося, що пан Андрущенко називає себе фундатором осередку Народного Руху України за перебудову в Чернігові. Адже біля витоків стояв саме він, Зяма, якого такі пани андрущенки намагаються виштовхати на маргінеси.