Згодом, коли я вже записався до Руху, поміняв комсомольський квиток на калькулятор під час відповідної акції протесту й почав важливу для майбутнього України роботу агітатора, пан Андрущенко застерігав мене від надмірних контактів із Зямою. По-перше, саме він, пан Андрущенко, знайшов кошти в канадійській дияспорі на розвиток української справи. А по-друге, Зяма вісім років тому був у партії, і тепер перефарбувався. Тоді як він, пан Андрущенко, працював двірником. Пізніше я дізнався: пан Андрущенко працював двірником двадцять п’ять років, аби отримати однокімнатну квартиру, дістав її з початком перебудови й аж тоді включився в боротьбу. Хоча, з його слів, весь цей час писав і відразу спалював вірші антирадянського змісту.
Розбиратися в цих сплетіннях доль двох провідників я не мав коли. Роздобувши ще значків з національною символікою, поширив їх на маму, бабусю Зою та навіть на батька, котрому було все одно, який значок носити. У побратимів із західних регіонів випросив жовто-блакитний прапор. А коли мені сказали, що розміщення кольорів на ньому неправильне, дістав ще один, аби причепити поруч: перший висів синім кольором догори, другий — жовтим. Оформлення патріотичного куточка довершили портрет Тараса Шевченка в кожусі, Івана Мазепи на цупкій листівці, Степана Бандери з самвидавчої брошури та вирізана з газети фотографія поета Івана Драча.
Батько моїх політичних переконань не поділяв. Але дискутувати не міг, навіть якби хотів: віднедавна, беручи відгули, почав заробляти стоянням у чергах за горілкою. Займаючи її зранку, тато пропускав спраглих уперед, чекаючи, кому б продати своє місце, потім сумлінно ставав у кінець і там обговорював із колегами негативні наслідки перебудови.
Саме в алкогольних чергах на той час єдналися всі дисидентські сили. Мою активність батько наводив як поганий приклад, який не варто наслідувати. Його підтримували: «Правильно, Гришо! Що ції сопляки понімають!»
Тим часом я, одягнувши вишиванку під піджак або варену джинсову куртку, виступав на мітингах, щоразу завершуючи співом заборонених стрілецьких пісень. Народ охоче підтягував їх, демонструючи спрагу за втраченою спадщиною. І Зяма, і пан Андрущенко попри розбіжності в методах розбудови держави та питаннях національної ідеї виявилися єдині в одному: треба пишатися тим, що до національно-визвольного руху примкнув прямий нащадок тих самих Чумаків. Навіть вирішили модернізувати автентичні слова майже дозволеного на той момент Павла Чубинського, співаючи:
але потім передумали, бо не узгодили, кому з них має належати така красива й корисна ініціатива.
До Різдва наступного 1991 року я вивчив кілька колядок і зібрав вертеп, аби ходити по квартирах перевірених людей. Колядникам усюди щедро наливали, саме тоді я вперше за двадцять років напився. Це викликало розпач матері, обурення бабусі Зої: «Ще один!» — і несподівано примирило з батьком. Ранком він визнав: національна свідомість пробуджується правильно. Значить, я все роблю так. І вперше замислився, чи не повернути собі родове прізвище в паспорт.
Вінцем власної діяльності того періоду я досі вважаю боротьбу за викорінення з Чернігова будь-якої згадки про Леніна. Крім пам’ятників, тут виявилося кілька вулиць, чотири провулки, місця культури та відпочинку та інші місця з його іменем. Спроба облити монумент у центрі міста білою фарбою призвела до затримання й адміністративного штрафу за хуліганство. Я почав здирати таблички з іменем Леніна, після чого мене знову забрали в міліцію, де черговий запитав:
— Чия ідея, товаришу Кутовий — псувати комунальне майно? Хто підказав?
— Сам додумався! — зухвало відповів я, додавши: — І я не товариш!
— Та видно, — зітхнув офіцер. — Тільки одне діло — мазати Леніна фарбою, і зовсім інше — обдирати таблички з назвою вулиць. Тягне на тероризм. Відразу станете громадянином, пане Кутовий.
На Перше травня я організував та провів пікет патріотичних сил на чолі із Зямою та Андрущенком. Разом вони зібрали під синьо-жовтими прапорами зо двадцять сміливців, котрі намагалися заступити шлях демонстрантам із кумачем і портретами Леніна. Обстановка в країні вже була такою напруженою після зимових сутичок у балтійських країнах, що місцева влада вирішила не заважати й не перешкоджати. Зате далекоглядно розпорядилася вивалити на прилавки всі притримані раніше запаси спиртного, включно з коньяком. Тому підтримки з боку простого народу ми не отримали, обмежилися громадянськими пікетами біля кожного з пам’ятників Леніну, прокляли ката й розійшлися.
Попри низку невдач, моя активність відзначалася опозиційною самвидавчою пресою. Зяма якось повідомив: зі мною хоче здибатися В’ячеслав Чорновіл. Наш лідер справді зустрівся зі мною, потиснув руку, сказав: «Слава Україні!» — і пішов на закриту нараду із Зямою та Андрущенком. Зайнятість такої людини зрозуміла, і після шкільної історії з макулатурою цей потиск руки став для мене другим офіційним визнанням корисної діяльності.
Перейнятий власною пихою, я ледь не проґавив путч — проспав повідомлення по радіо.
За тиждень моя держава мала Незалежність.
Боротьба втратила сенс. Усвідомивши порожнечу після перемоги, я впав у депресію.
Гени взяли своє — я почав пити.
6.
Спершу пияцтво носило ознаки громадського протесту, хай стихійного й несформованого.
Потім почало приносити практичну користь. Я виявився не засвіченим, з гарною репутацією. Мене брали на роботу швидше, ніж когось із приятелів мого тата, уже вигнаного не лише з будівництва, але й з дому. Так я опинився на посаді вантажника в меблевому магазині. Меблями тут не торгували, бо від початку 1992 року фабрика зупинилася. Але штатна одиниця вантажника лишалася — він виконував функції сторожа. Самого ж сторожа зі штатного розкладу викреслили, бо не було що охороняти, хіба порожню територію. Тож новий знайомий прилаштував мене й себе вантажниками, які нічого не вантажили, а мирно освоювали територію й гнали самогон на електроплитці.
Незабаром на нас вийшов наш фізкультурник. Він ще в час перебудови відновив секцію карате, набрав туди охочих, звільнився зі школи й тепер приїхав із найбільш здібними учнями в спортивних штанях, кросівках, шкіряних куртках та з поголеними черепами. Один із них виявився моїм однокласником, упізнав мене: «Опа-па, Банан!», і відтоді до мене інакше не звертався навіть напарник.
Маючи домовленість із директором фабрики, котрий про всяк випадок виїхав за кордон, тобто у сусідню Росію, фізрук обладнав порожні цехи не надто складним обладнанням, що дозволяло розливати наш самогон у пляшки з різними етикетками. Спершу носили півлітрові, чисто вимиті, потім пішли «літрухи» й навіть квадратні, від лікерів «Амарето». Потрібні етикетки друкувалися на іншому обладнанні в сусідньому цеху, а за постачання пляшок, виявляється, відповідав мій тато — прижився біля пункту прийому склотари. Це дало мені певні підстави вважати: нарешті батько й син Кутові почали спільну сімейну справу.
Спершу нам платили купонами. Коли мій напарник обурився й став вимагати долари, які бачив у руках фізрука та його команди, його запросили на розмову в головний офіс. Звідти чоловік не повернувся, а мені на ранок дали нового, котрого все влаштовувало. Він виявився невизнаним філософом, чиї праці могли б змінити світ, аби їх переклали англійською. У незалежній Україні, тим більше — у часи дикого капіталізму, їх ніхто не буде читати. Я запропонував віддрукувати розділи праці в нашому друкарському цеху, на звороті етикеток. Такого накладу автор не побачить навіть у розвиненій Америці. Той радо погодився, приніс передруковані на машинці розділи — напучування. Вони виявилися короткими, тож лишалося вирізати та наклеїти на зворотний бік етикеток. Відкоркувавши пляшку й спорожнивши її, люди неодмінно помітять напис на звороті через скло, здивуються несподіваним ноу-хау й згадають, що вміють читати.
Перший «наклад» пішов із конвеєра в роздріб.