Наступного дня мене тримало двоє каратистів, а фізрук тицяв порожньою пляшкою в лице й горлав:
— Де ти це побачив? Хто тебе навчив?
— Сам додумався, — відповів я, спльовуючи кров із розкроєних губ і торкаючись язиком уламка від неакуратно вибитого зуба.
— Тебе сюди не думати поставили! — рявкнув фізрук. — Усе, нема про що базарити. Везіть його, пацани, у головний офіс.
«Головним офісом» виявився ліс недалеко від села Количівка. Там мене з невеличкими перервами били, поламавши ногу й кілька ребер, потім звеліли самому копати собі яму. Уже нічого не тямлячи, лиш бажаючи, аби все швидше скінчилося, я тремтячими руками взявся за лопату. Не втримався, упав — і це знову врятувало мені життя.
Над тим місцем, де я щойно стояв, просвистіли кулі: били з автомата.
У відповідь спортсмени почали стріляти з пістолетів, сипонули в різні боки, постріли з темряви наздогнали кількох, а мене, майже непритомного, спакували в міліційну машину. Потім, уже після операції, слідчий пояснив: святкуючи день міліції, місцеві патрульні взяли в кіоску данину не доларами, а літром горілки. Випивши, побачили дивні написи на етикетці. Без того знаючи, що тут дають «ряджений» алкоголь, патрульні отетеріли від небаченого раніше нахабства кустарів. Розслідування провели моментально, але не з метою посадити — збиралися взяти з людей фізрука штраф за порушення правил торгівлі й домовленостей не палитися так тупо. Проте забагато шуміли: про дійство пронюхав УБОЗ, тож вирішив оперативно зрубати «палку», накривши підпільних виробників алкоголю. Визволення мене з полону й порятунок від смерті в міліцейські плани не входив, але й зайвим геройство не було. Слідчий отримав живого свідка, а мама з бабусею Зоєю — живого сина й онука, якого відразу після хірургії без урахування моєї думки затягнули в лікувальний заклад.
Там мене закодували від алкоголізму.
А після виходу з клініки я прозрів — із допомогою таких самих вчорашніх залежних.
Те, що над моєю головою пройшли кулі, — промисел Божий і вища воля.
Іншого шляху, крім як у релігію, для таких, виявляється, не було.
Я знову став агітатором. Лиш тепер — за вищу ідею: почав проповідувати.
Хоча спершу розгубився. Адже з другої половини 1990-х років, коли мій вік впевнено наближався до тридцятки, релігій у незалежній Україні розвелося хоч греблю гати. Кожна вважала себе єдиною правильною й усі ображалися на слово «секта», приписуючи його ортодоксам, консерваторам і борцям проти свободи віросповідання. Намагаючись розібратися, що до чого, я заплутався в одноманітності розмаїтих релігій ще більше.
Тому вирішив робити те, до чого призвичаївся в школі й до чого навернуло життя.
Відчув внутрішню потребу вчити й направляти людей самотужки.
У мене завжди виходило виписувати різні програми виходу з кризи. Оскільки час за вікном справді стояв буремний і кризовий, лише добре слово могло дати людям надію. Тому я засів за написання власного вчення, оформленого в брошуру з власним портретом на обкладинці. Так я не відмовлявся від відповідальності, навіть більше — відновлював історичну справедливість стосовно власного родоводу.
Прізвище «Кутовий» відтепер не пасувало.
Свої перші настанови кожному на все життя я підписав: Борис Чумак, причому ЧУМАК навмисне виділив навіть більшими літерами, ніж своє ім’я та назву дебютної книжки. Мама не знала, чи радіти з того, що Чумаки отримують таку сумнівну славу. Бабуся Зоя тішилася: нарешті можна назватися Чумаком сміливо. Схоже, образився лише батько. Хоч кілька років про нього не було ні слуху, ні духу і я вже боявся — могли ще тоді завезти в головний офіс на розмову, я переконаний — він потай хотів, аби зазвучало саме його прізвище — таки записався Чумаком, коли міняли радянські паспорти на українські.
Його понівечене тіло витягнули з-під коліс приміської електрички.
Звісно, батько був п’яним. За іронією долі, я саме їхав у тій електричці, ходячи по вагонах, підсідаючи до людей і пропонуючи своє Слово. У момент, коли якась бабця вже брала брошуру, поїзд сильно труснуло — машиніст натиснув на гальма. Швидко дізналися: на переїзді чоловік потрапив під поїзд. Спершу думали — кинувся, уже потім, із колонки пригод у газеті, пояснили: п’яниця пізно ввечері необережно переходив колію. Особу на той час уже встановили, нас навіть опитали, а коли міліція пішла, я зачинився у своїй кімнаті, тихо помолився й зрозумів — хай там як, а батько кинувся під колеса за прикладом Анни Кареніної.
Не поділившись ні з ким цим сумним висновком, я почав працювати ще більше, на покуту роздавши в електричці зо два десятки книжечок.
Неймовірним чином це збіглося в часі з підготовкою до чергових парламентських виборів. І серед ощасливлених дармовою проповіддю виявився помічник кандидата в народні депутати, котрий за завданням патрона їздив електричками, аби слухати й фіксувати настрої електорату, щоб потім вносити корективи в передвиборчу програму. Щось у моїх книжечках впало чоловікові в око, мене розшукали й залучили до роботи штабних агітаторів. Єдиною моєю умовою була гарантія незалежності в оцінках, діях та висновках. Це виявилося на руку: мені не лише дали свободу, а до того ж подавали незалежним експертом.
Я говорив і писав усе, що думав. Оскільки прізвище Чумак уже мало довіру серед тих, хто розчарувався навіть у церкві як порадникові, мене слухали частіше, уважніше, і саме моє слово перетворилося на останню інстанцію, коли треба було віддати за когось голос.
Далі, з початком третього тисячоліття, розповідати особливо нема про що.
Моє життя стало стабільним.
Позиції міцні, як ніколи.
Я й далі Борис Чумак, незалежний експерт, якому всі вірять.
Свого я домігся: на мою думку зважають уже скоро двадцять років.
Контактні телефони — на офіційному сайті.
Але спершу напишіть листа на електронну адресу: banan@ukr.net. Вкажіть свої сторінки в соціальних мережах. Познайомлюся з вами заочно.
Зрозумію, що варто витрачати на вас час, — поговоримо.
Борис Чумак — дуже зайнята людина.
Володимир Рафєєнко
Історія шоста. Dulcis fumus patriae. 1991—2047
Смейся, Паяц,
Над разбитой любовью,
Смейся, Паяц, ты над горем своим!
Видеть хоть дым, от родных берегов вдалеке восходящий…
Вы же в курсе — меня зовут Вася, и раньше я думал, что папа мой — гандон. Сейчас так уже не думаю, хотя бы потому, что если бы Борис Кутовой, или, как он официально теперь представляется, Борис Чумак, оказался гандоном, то я на свет вряд ли бы появился. Не выскочил бы, верткий и ухватистый, из его гладкой и упругой натуры, так навек бы в ней и остался. Впрочем, это все во мне моя трансцедентальная обида говорит. Объективно говоря, человек он уважаемый, известный. Как ни включишь «Громадське», так там он рассказывает о том, что сделано его комиссией по правам бесправных. Отец мой — молодец, процветает. В правящем политическом блоке строит новую счастливую Украину. Через день в Европу мотается. Знакомые журналисты рассказывали как-то, что ему через третьи руки торговый центр принадлежит, я забыл, то ли на «Героях Днепра», то ли на Минском массиве. А че, все правильно, он же эксперт, знает, як будувать країну, як формувати націю. Только вы не подумайте, что это во мне комплексы говорят. Ни хрена подобного. Комплексы — это когда ты убиваешь папу и, даже водки не выпив, вступаешь в половую связь с Иокастой, а ненавидеть отца или презирать его — это дело житейское. Почти инстинктивное. Чтобы не погребло тебя вместе с твоей собственной жизнью все то дерьмо, которое называется родовой памятью, отцовской традицией, патерналистическими устоями и прочей тому подобной херней.
И опять я не прав. Откуда, на хрен, в моей семье патернализм возьмется, если мой отец родной обо мне и знать не знает и ведать не ведает? Он же мать мою обрюхатил вполне бессознательно после одного из национально-освободительных митингов, состоявшихся в славном городе Чернигове на самой заре становления независимого Украинского государства. Сейчас расскажу, как дело было.
Она все детство и юность была в него влюблена. Детство — страшная штука, не замечали, нет? Такого наворотишь, так себя скрутишь или, может, тебя до такой степени искорежат в этом самом детстве, что до самой смерти так и ходишь, как через мясорубку пропущенный.