— Какого хера, Костя, — сказал я ему как-то раз.
— Уезжай, Вася, уезжай отсюда, — Красотка прикурил длинную женскую сигаретку и огляделся. Вокруг нас мамаши скакали вместе с колясками. Наступила пора второй сессии, летел пух, на бульваре Пушкина старички играли на духовых инструментах.
— Куда и зачем?
— Куда хочешь, но тут я от тебя не отстану, — улыбнулся он, — стану в комнату к тебе приходить, на лекции, завывать в ночных трубах.
— Это что еще за трубы такие? — поднял я брови.
— Хер его знает, — помахал сигареткой Красотка, — это я так образно. Ты ж читал Эдгара Аллана По, что-нибудь в этом духе. И ты свихнешься, мой милый, просто заболеешь, и вся твоя молодая цветущая жизнь сойдет на псы.
— Но тебя же нет, Костя, ты умер, ты не можешь мне приказывать, где мне жить, а где нет.
— Это точно! Я умер и не могу. Но тебе, брат, от этого не легче. У тебя девушка отличная, новые друзья, каково тебе будет признаться им, что ты гребаный шизофреник?
Мы помолчали. Старички играли джазовые стандарты и, несмотря на возраст, зажигали не шутейно.
— Передавай привет нашим парням, — сказал Костя, поднимаясь со скамейки, — хорошо бы и им тоже отсюда уехать, да боюсь, что говорить им сейчас об этом бессмысленно. Только дураком тебя станут считать. Тем более что Косачу и Бобру суждено именно в эту землицу прилечь костями. Так что ни к чему. А ты помни, что я сказал. Ты же гребаный биолог, понимаешь, что это значит, когда к тебе начинают являться твои мертвые друзья?
— Если я перееду, ты меня оставишь в покое?
— Во всяком случае, на некоторое время, дорогой. Да, определенно, хотя бы на некоторое время.
— Слушай, а почему, почему все так? Почему надо уезжать? В чем дело?
— Да в том, дорогой, что битва началась и исход ее не предрешен.
Больше с Костей мы никогда не говорили. Правда, он являлся еще несколько раз, то в толпе на бульваре, то в интернет-кафе. Смотрел издалека и курил. Но после того как я сообщил матери, что перевожусь в Киев, все стало проще. Вот такие дела. Так что, конечно, мы были слишком малы, чтобы видеть революцию на граните, ни хрена не понимали в движении «Украина без Кучмы», и пропустили революцию роз, да и вообще в Киеве — не у себя дома, но что-то и в нашей жизни было такое. Например, на последнем Майдане стояло, как минимум, два Чумака. Я, неприметный, никому не интересный очкарик, маялся в толпе у сцены. А там, наверху, с гордо поднятой головой стоял настоящий биологический Чумак, строитель нации и продолжатель рода.
Это я к тому, что было определенно что-то такое и в нас. Да и есть, чего там скромничать, конечно, есть. У всех нас, кто остался без дома, кто живет сейчас в этой войне, кого ведут по жизни тихий Дымок и милая девочка Родина с тяжелой стальной косой, идущей до самого центра земли.
— Хорошо излагаешь, парень, люблю я тебя послушать, — сказал бармен и налил еще, — только я тебя предупреждаю, Васек, это последняя. Я на тебя запишу. Там уже долг, между прочим, изрядный. И ты иди, Христа ради, мы уже час как закрыты. Вот пей последнюю — и иди. Ты не обижайся, но вот мне, считай, шестьдесят три, но даже я смотрю на жизнь веселее. Пора бы тебе прийти в себя! Ты ж совсем еще молод. Тридцати поди еще нет. Что ж ты живешь как старик? На носу семнадцатый год, а ты к шестнадцатому никак не привыкнешь. — Он помолчал и добавил: — Не постигаю я одного, как ты со своим зрением после выпивки находишь дорогу домой.
— Слушайте, вы отличный бармен, — сказал я и стукнул последней рюмкой о передние зубы, — это верно, вся проблема в зрении и больше, конечно, ни в чем.
Махнув рукой, я побрел по направлению к двери, за которой всех нас ждало долгое и ненасытное время.
27 мая 2016 г., Киев
Макс Кідрук
Історія сьома. Захар та Андрій. 2019—2056
Я вивалився із клініки в пересичену вуглекислотою атмосферу о пів на сьому вечора. До зустрічі зі Шпротом і Бонкою залишалася година — тобто я вже не встигав, — та попри це, прямуючи до метро, вирішив спершу заїхати додому. Після того, що сталося в операційній, страшенно хотілося прийняти душ. Я розумів, що ні мочалка, ні струмені гарячої води не допоможуть видерти з себе спогади, але сподівався хоча б трохи притлумити відразу до себе.
Волога душила. Важкі сірі хмари притискалися до землі, а липке повітря бралося до шкіри. На мені була нейлонова вітрівка, я застібнув блискавку до шиї, та однаково не міг перестати тремтіти — м’язи раз у раз подриґували, немов від ударів струмом. Я трусився, відтоді як вийшов з операційної. У холі на першому поверсі столичного Центру нейрохірургії, перед височенними розсувними дверима з тонованого скла, мене перестрів головлікар — Тірон Харват, 67 років, доктор медичних наук — і спробував заспокоїти. Позаочі його називали Янголом. Хтось говорив, що це через ясно-сині, немов квітки льону, очі та тендітне, наче павутина, волосся, але старожили стверджували, що Харвата так нарекли пацієнти. Він був «старої школи» й не раз, коли рої агентів у тілі чи контролююча програма давали збій, успішно закінчував операцію руками. «Це перша?» — Янгол стиснув долонею моє плече. Він мав на увазі «смерть на столі» — так ми це називали поміж собою. Я кивнув і подумав, що за той час, поки перевдягався, про смерть Христини, напевно, довідалася вся лікарня. «Постарайся забути, — порадив він. — Знаю, важко, але життя триває, не картай себе й не зациклюйся. Ти зробив, що міг, а те, що не вийшло… ну, лайно трапляється. Постарайся викинути це з голови». Я пильно подивився на нього й запитав: «Скільки було у вас?» Його очі враз затягнуло поволокою. Я бачив, як зіниці повільно розширилися, а погляд розмазався, став несфокусованим, і тепер Харват дивився кудись повз мене, мене вже наче й не було. Від роздратування я прикусив щоку. Ви розумієте? Ті його слова не просто нічого не означали, вони були фальшивкою, обгортками, що маскували порожнечу! «Четверо…» — зрештою сказав він. Я вдруге кивнув і, присягаюся, доклав усіх зусиль, щоби стриматися, — розумів, що питати таке підло, тим більше таким тоном, — але не зміг: роз’їдені жовчю слова самі полізли з перекривленого болем рота. Тож я поцікавився, як давно він викинув із голови своїх — тих чотирьох, які спливали кров’ю на його очах. Харват повільно повів головою з боку в бік і, так само дивлячись крізь мене, витиснув: «Я, Захаре, пам’ятаю кожного. Моя матір померла тридцять років тому, і я часом ловлю себе на думці, що не можу пригадати її, а цих… я пам’ятаю кожну ямочку на їхніх лицях». Мені було начхати, чи зауважив він злорадство в моїх очах. Легше не стало, певна річ, ні, радше навпаки — я спочатку злякався. Я виходив з операційної з таким відчуттям, наче на спину, загнавши глибоко під шкіру зашкарублі кігті, заскочила велетенська мавпа, тож мені стало зле від думки, що я, як і Харват, носитиму цю мавпу впродовж десятиліть. Але вже за мить — і тоді мені анітрохи не було через це соромно — груди заповнило відчуття хворобливого тріумфу, спричинене усвідомленням того, що у високого, майже під два метри чоловіка, що стояв переді мною, таких мавп на спині аж чотири.
Що найгірше — тобто що було найгіршим для мене — операцію можна було не робити. Теоретично. Десятирічну Христину Радченко направили до мене позавчора. Її батько — Віктор Радченко — був головою ради директорів «West Agro Group Inc.», заснованого 2032-го торгового холдингу, який на початок 2056-го став найбільшим експортером зерна та води з України. Не подумайте, начебто я заспокоюю чи виправдовую себе, але, якби не статки сім’ї, дівча, напевно, і досі залишалося б живим. Річ у тому, що після революції в діагностуванні внутрішніх хвороб, коли експрес-аналізатори крові почали вбудовувати в зубні щітки, а клітинні фільтри-аналізатори для зливів з душу чи раковин стали коштувати дешевше пачки презервативів, люди отримали можливість виявляти величезну кількість хвороб — майже всі пухлини, кардіосклероз, міокардит, ішемічну хворобу серця, діабет, будь-які інфекційні захворювання — у зародку. Чистиш зуби, а тут — біп! — спалахує індикатор на краєчку щітки. Отже, аналізатор виявив підозрілі антитіла, і треба йти до лікаря. Відповідно, спростилося й лікування. Хірурги у звичному розумінні зникли, їхнє місце посіли терапевти. На жаль, ця революція не торкнулася неврологічних захворювань — усього, що стосується нервової системи та головного мозку. Для виявлення епілепсії, пухлини мозку чи, скажімо, загрози інсульту недостатньо взяти на аналіз кров — потрібно робити ЕЕГ і МРТ. Перший функціональний магнітний томограф домашнього вжитку з’явився на ринку десять років тому, але навіть тепер, 2056-го, він коштував як електрокар, вимагав спеціаліста з установки й постійного обслуговування, через що дозволити його собі могли лише заможні сім’ї. Як, наприклад, родина Радченків. Коротше, два дні тому, ранком 13 вересня 2056-го, коли маленька Христя сушила голову перед тим, як піти до школи, томограф у її ванній пропищав і злобно заблимав червоним. Батьки, не зволікаючи, повезли дочку до невролога, а той направив її до Центру нейрохірургії. Я збагнув, у чому проблема, лиш раз поглянувши на 3D-скан її мозку: три аневризми — одна велика, дві трохи менших — відповідно, на передній сполучній артерії, внутрішній сонній артерії та задній церебральній артерії. Аневризма — це схоже на кульку здуття на стінці судини, спричинене її стоншенням. Зазвичай аневризми виникають у людей літнього віку, але зрідка трапляються вроджені — як у Христини. Вони небезпечні, адже будь-якої миті можуть лопнути, і це призведе до крововиливу в мозок, а далі… ну, самі розумієте. Система порахувала ймовірність виникнення загрозливих ускладнень під час операції — 2,11 %. А тоді видала значення ймовірності розриву хоча б однієї з аневризм у найближчі десять років — 1,68 %. Я спершу подумав, що це якась помилка, але, наказавши програмі екстраполювати результати обстеження — тобто сформувати передбачення на основі наявних даних, — виявив, що з віком загроза смерті стрімко зростає. Через тридцять років вона складатиме аж 36 %. Я вирішив не відкладати операцію.