— Так ось, — правив далі Костя, — після звістки про смерть Майї кількасот «марсіан» Еберсвальду зібралося в головній залі, де Еландон виголосив промову. Малий курваль згадав усе: завезені із Землі інфекції, азартні ігри та алкоголь, кожну побутову сутичку між «марсіанами» й землянами, особливо ту, трирічної давності, що закінчилась убивством «марсіанина», а ще, звісно, жорсткий контроль народжуваності з боку…
— Але це не чиясь примха! — обірвав його я. — Контроль обумовлений обмеженістю ресурсів. Вони не на курорті! За нинішніх умов більше двох з половиною тисяч осіб Марс не прогодує.
Шпрот розвів руками:
— Кому ти це розказуєш? Коротше, після промови «марсіани» озвіріли, а Еландон оголосив, що скасовує Конституцію Дев’ятнадцяти й що Марс відтепер не підкорятиметься наказам із Землі. Людей, тобто землян — ти ж знаєш, в Еберсвальде їх менше півсотні, причому серед них були батьки кількох «марсіан» — загнали до теплиці на поверхні, півдня протримали там, після чого Еландон відключив систему утилізації CO2, перекрив канали подачі кисню, а замість нього пустив до теплиці метан.
— Метан? — я безпорадно кліпав. У цей момент на коротку мить я забув навіть про Христю Радченко.
— Ага, — мотнув головою Шпрот. — Він сам по собі не отруйний, ну, ти ж знаєш, але спроба дихати ним замість кисню нічим хорошим для організму не закінчиться. Ти, як лікар, мусиш це добре ро…
— Знаю, знаю. Але… на хріна?
Шпрот смикнув плечима.
— Одинадцять мільярдів людей питають зараз те ж саме.
Я зморщив лоба, рахуючи, скільки зараз Еландону. Дев’ятнадцять. Іще шмаркач, та головне в іншому. Решта — ті, що пішли за ним, хто послухав його і власноруч блокував повітропроводи або ж просто мовчазно спостерігав, як помирають півсотні землян, — ще молодші. Деяким, напевно, не виповнилося й дванадцяти.
— Вони ж іще діти…
— Ну, — м’яко заперечив Бонка, — шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… Вони вже не діти, Захаре.
— Однаково не розумію: навіщо? Вони ж як ми, вони теж люди!
— Що за маячня? — звів брови Шпрот. — Вони відрізняються від нас, як ми відрізняємося від англійців чи американців.
— Чим?
— Не сміши мене.
— Ні, серйозно, — напосів я. — Чим ми відрізняємося від англійців?
— Ну хоча б тим, що я досі остерігаюся ходити вулицями, тримаючись за руку з Бонкою, — він ледь нахилив голову й зухвало подивився на мене, цілковито впевнений у своїй правоті. — Не подумай, я не скаржусь. У Польщі та Угорщині відьом підсмажували на вогнищах упродовж 200 років після того, як їх перестали підсмажувати в Голландії чи Англії. Думаю, через сто п’ятдесят років в Україні також перестануть косо дивитися на геїв, — Шпрот ковтнув пива, Бонка піджав губи і якось наче винувато знизав плечима (так, це правда: у мене всього двоє друзів і обоє — нетрадиційної орієнтації, так що статистично можна стверджувати, що я товаришую винятково з гомосексуалістами). — Я про те, що ми всі ростемо в конкретних умовах, і різні умови формують різних нас. Розумієш?
Я промовчав, бо частково Шпрот мав рацію — до середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію, антисемітизм і сексизм, але подумки однаково з ним не погоджувався. У яких умовах зростали ті, кого він називає «марсіанами»? Хто навчив цих дітлахів жорстокості? Що примусило їх задушити газом кількадесят інших колоністів, які відрізнялися від них лише тим, що не народилися на Марсі, а прибули із Землі? Невже ми не здатні перебороти самих себе, і всі наші дії обумовлені накопиченими в генах помилками попередніх поколінь?
— І що тепер?
— Дев’ятнадцятеро заговорили про каральну операцію, — відказав Шпрот. — Офіційної заяви поки що не пролунало, але подейкують про двісті спецназівців, яких планують відрядити до Марсу під час найближчого вікна.
Я вирячився ще дужче. Одна зі статей Марсіанської Конституції оголошувала Марс вільним від зброї. Заборонялося володіти, виробляти чи доставляти на планету будь-які різновиди смертельного озброєння.
— Ти жартуєш! А як же заборона на зброю?
— Анітрохи я не жартую. Рада дев’ятнадцяти має намір перекинути на Марс дві сотні відбірних головорізів.
Бонка хмикнув:
— Не все так просто. Це вони тут, на орбіті Землі, головорізи. Через шість місяців на підльоті до Марсу вони перетворяться на дві сотні охлялих, змарнілих і вкінець деморалізованих істот. У моїй групі троє почали блювати, пісятися й проситися назад ще до виходу на орбіту, — батько Бонки торгував прісною водою з Гонконгом та ОАЕ і дев’ять років тому продав свою компанію «West Agro Group Inc.», тобто Бонка був не з бідних і 2050-го один раз злітав у космос — як турист. — А ми пробули в невагомості нещасних півтори години. Крім того, ти думаєш, «марсіани» за цей час не підготуються?
— Е…
— За півроку можна атомну бомбу склепати. Мізків у них для цього вистачає, повір.
Я затих, пригнічено переварюючи почуте.
— Як ти міг про це не чути? — проказав Бонка, відсьорбнувши пива. — Усі тільки й гудуть про Першу марсіанську війну.
— Був зайнятий, — неуважно буркнув я.
За сусіднім столиком хтось оглушливо зареготав, причому сміх більше нагадував гавкіт, і Шпрот, нахмурившись, обернувся. Я обвів затуманеним поглядом залу — якось не схоже було, що люди аж надто переймалися війною на Марсі, а потім втупився в стіл. Моя уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працювала. Я думав про Майю Вудс, про Христину Радченко і про відповідальність за ухвалені рішення, якої так наївно прагнув у дитинстві. Чи ті, хто ухвалював рішення про відправлення десятирічної «марсіанки» на Землю, здогадувалися, чим усе обернеться? Я розумів, що в НАСА дурнів не тримають і, безперечно, якихось заходів для захисту від земних вірусів вони вживали, от тільки цього виявилося недостатньо. Тож чи думав хтось — бодай побіжно, мимохідь — про те, що станеться, якщо Майя заразиться грипом і помре на Землі?.. Поза тим була ще одна думка, що, наче риба, мелькала в глибині свідомості і яку страшенно не хотілося витягати на поверхню. Чи виголосив би промову Еландон Шеард і чи загинули б в імпровізованій газовій камері ні в чому не винні півсотні землян з Еберсвальде, якби Майя Вудс залишилася на Марсі й у цей момент гралася привезеними із Землі ляльками в дитячому блоці поселення, у якому народилася?
Думки перескочили на Христину Радченко. Їй, як і Майї, було лише десять років. Я пригадав обличчя дівчинки в ті кілька секунд після розриву аневризми, коли вона ще не почала кричати. Вона лежала на спині, напружено стуливши губи, але ясно-сині очі волали до мене. Моїм тілом прокотився дріж. Як і Рада дев’ятнадцяти у випадку з Майєю, я ухвалював рішення про операцію, не просто сподіваючись на краще, я був твердо переконаний, що роблю правильно, що будь-яке інше рішення є беззаперечно хибним і не вартим уваги. І це лякало найбільше. Бо, якби я поставив під сумнів екстраполяційні дані, визначені машиною за малозрозумілим алгоритмом, і вирішив не оперувати, Христя зараз була б жива. І, напевно, залишалася б живою ще десять, чи двадцять, чи навіть тридцять років. Розумієте? Я не міг збагнути, як Усесвіт таке дозволяє: яким чином, здавалося б, цілковито правильні рішення призводять до настільки жахливих наслідків? Потому з’явилась ще одна думка, холодна й бридка, вона застрягла в лобі наче бурулька: чи справді від рішення про відправку Майї на Землю що-небудь залежало? Що, як смерть маленької «марсіанки» й повстання просто збіглись у часі? Я покусував губу й намагався уявити, чи багато змінилося б, якби Майя вижила. Що, як причина не в обставинах, а в нас самих, у прихованих злобі, егоїзмі та потворності, що накопичилися за сотні поколінь і вкоренилися глибоко в ДНК? Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно. Невже ми нічого не можемо вдіяти і спільнота на Марсі має неминуче пройти крізь власні Темні віки, перехворіти на нацизм, пережити епоху диктаторства?
Із задуми мене вивело запитання Бонки:
— Ти голосуватимеш?
Я підняв голову:
— Що?
— Твій батько, він же був із Донецька, так?