У дитинстві Василь Чумак якийсь час жив зі своїми бабусею та дідусем на хуторі неподалік Луганська й тільки потім переїхав до Донецька, але я вирішив, що це неважливо.
— Так, — кивнув я.
— Так — твій тато з Донецька, чи так — голосуватимеш?
2026-го, коли людство заснувало першу колонію на Марсі, Росія все ще продовжувала боротися з інакомисленням і «фашистами», поступово скочуючись до хаосу. 2040-го, невдовзі після остаточного виснаження сибірських газових родовищ, збанкрутувала найбільша корпорація Російської Федерації Газпром. Якийсь час бюджет тримався на плаву за рахунок китайських відрахувань за тимчасове користування сибірськими землями, однак до середини ХХІ століття через глобальне потепління та повсюдне зникнення ґрунтових вод Сибір із мальовничої тундри перетворився на кам’яну пустку, подібну до Сахари кінця ХХ століття, хіба що трохи прохолоднішу, і став непотрібним навіть Китаю. На початку 50-х Росія почала розвалюватися. Що з цим робити, ніхто не знав. Зважаючи на кількість ядерних боєголовок, натиканих уздовж кордону, Китай та США намагалися фінансово підтримати Російську Федерацію, але це було все одно що склеювати скотчем напівзогнилий труп. 2054-го, після кількох раундів переговорів за участі ООН, ЄС та ОБСЄ, Україна і Росія підписали міждержавну угоду, відповідно до якої спірним територіям, таким як Крим та окуповані регіони Донбасу, було вирішено надати право на самовизначення. Дату референдуму довго не призначали й погодили лише на початку 2056-го — значною мірою через непоступливість української сторони. Річ у тому, що за останні 40 років середня температура Землі піднялася на 2,6 °C. Потепління спричинило безліч проблем, але мало й позитивні наслідки. Найголовніший із них — стрімке зростання продуктивності всіх галузей сільського господарства в середніх широтах, тобто якраз на широтах України. Учені стверджували, що зростання ефективності триватиме, доки підвищення не сягне 3 °C, а потім настане колапс, але в Україні про це ніхто не думав. За минулу чверть століття країна стала лідером з експорту продовольства й одним із лідерів з експорту питної води, тож серед політичного істеблішменту виникла потужна опозиція, що не бажала злиття з розореними після російського правління регіонами, населення яких мало вельми специфічне уявлення про демократію й ринкові відносини.
— Голосуватиму… напевно.
— За возз’єднання? — Шпрот насупився, брови обтисли з обох боків глибоку складку над переніссям. У такі моменти він виглядав повною протилежністю спокійному та виваженому Бонці. Та й узагалі, перш ніж Шпрот відкрився — на той момент ми товаришували вже майже десять років — я й подумати не міг, що він гей.
— А що? — запитання прозвучало дурнувато, проте я справді не знав, за що голосуватиму. Донбас був просто місцем на мапі, далекою, зубожілою й застиглою в часі територією, про яку батько часто згадував, але куди зовсім не прагнув повернутися. Я не розумів, чому я маю вирішувати долю тих, хто там живе. І знову ж таки: які наслідки матиме це рішення?
Шпрот насупився ще більше, лоб розкреслили зморшки:
— Та нічого. Ті, хто зараз там, знають, як ми живемо, і, майже напевно, проголосують за приєднання.
— Не факт, — заперечив Бонка.
— Факт! — сердито труснув головою Шпрот. — Вони захочуть жити так само, вони вимагатимуть, щоб ми забезпечили їм такий самий рівень життя, але самі для цього не робитимуть нічого, — він глипнув на мене і розвів руками: — Без образ.
— Не рівняй усіх під одну мірку. Люди на Донбасі та в Криму сорок років скніли в тоталітарній системі, у країні, яка поступово розкладалася під вагою власної ілюзорної величі. Що поганого в тому, щоб дати їм свободу?
— Я не казав, що вони не заслуговують на свободу, — відрізав Шпрот. — Я казав, що вони не заслуговують на приєднання до цінностей, на будівництво яких не поклали жодної цеглини.
Я стояв на своєму:
— Однаково не розумію, що поганого в об’єднанні.
— А що поганого було в об’єднанні Кореї? — зіронізував Шпрот. — Тоді весь світ також на вухах стояв, вітаючи свободу, що впала на голови північнокорейців. І що з того вийшло?
2034-го, після падіння династії Кімів, КНДР об’єдналася з Корейською республікою. У результаті об’єднання населення Південної Кореї збільшилося на третину, тоді як ВВП — лише на 3 %.
До кінця тридцятих років через непомірні соціальні виплати й затрати на адаптацію північнокорейців (які в підсумку не дали жодного економічного ефекту) Корея зав’язнула в боргах. Було скасовано півсотні інноваційних програм, до максимуму скорочені решта бюджетних витрат. До середини сорокових об’єднана Корея покинула першу десятку найбільш розвинених країн світу. На початку п’ятдесятих — вилетіла з першої тридцятки й продовжувала котитися вниз.
Я спробував заперечити:
— Я б не сказав, що об’єднана Корея виглядає аж так погано, — однак фраза прозвучала мляво й непереконливо.
Шпрот гмикнув:
— Ну, певна річ, якби в неї гепнуло метеоритом завбільшки з Говерлу, вона виглядала б трохи гірше. Ти ж розумієш, про що я.
Так, насправді я розумів. Через двадцять років після великого об’єднання було непросто знайти хоч одного корейця, який стверджував би, що нація виграла від злиття двох Корей. Включно з колишніми в’язнями концентраційних і трудових таборів. Кілька років тому я натрапив на проведене китайцями дослідження, автори якого стверджували, що впродовж 2038–2048 років не менше 80 % звільнених північнокорейських в’язнів померли від хвороб, спричинених недоїданням, або ж від самогубств, спричинених депресією. Вони або банально не могли пристосуватися, або ж, пристосувавшись, згорали від злості й образи, не розуміючи, чому світ залишив їх напризволяще. Чому вони гарували, як раби, у трудових таборах у той час, коли решта людства слідкувала за висадкою людей на Марсі?
— Свобода — це велика відповідальність, — патетично додав Шпрот, — надто цінний матеріал, щоб роздавати її тим, хто її не цінує.
Я хотів заперечити, що свобода — це не матеріал, а невід’ємне право кожного, але припнув язика. Воно, може, і так, однак на практиці чомусь виходило інакше. У Леніна всезагальна рівність також була чи не найвищим благом, от тільки всі спроби втілити її в життя оберталися кошмарними соціальними катастрофами.
Невдовзі розмова перескочила на інше, але я майже не брав у ній участі. Ніяк не міг позбутися думок, закинутих у голову Костею. А що, як Шпрот має рацію? Чи варто давати людям свободу, коли знаєш, що це на лихо? І чи взагалі одиничне рішення здатне що-небудь змінити?
Я випив удвічі більше, ніж зазвичай, через що сунув до метро, злегка погойдуючись. Удалині гримів грім, ніздрі лоскотали терпкі запахи вечірнього міста, щоправда, у перенасиченій алкоголем голові нестерпний сморід вихлопних газів чомусь обертався на пахощі соснових гілок, нагрітих уранішнім сонцем, — запах, який я не відчував уже, здавалося, сто років.
Поки дістався додому, майже протверезів. Зайшовши до квартири, побачив, що на інформаційній панелі у вітальні блимає повідомлення про пропущений skype-дзвінок. Я зачинив двері, перевірив герметизацію вікон, увімкнув оксигенатор. Скинувши взуття, кілька хвилин просто лежав на дивані, після чого провів пальцем по дзеркальній поверхні інфопанелі. Як я й думав, телефонував мій малий із Китаю.
Я зиркнув на себе в дзеркало — почервонілі білки, розчаровано опущені кутики очей, скусана нижня губа — і загалом такий вираз, наче щойно побачив примару, та все ж вирішив передзвонити. Андрій не так часто телефонував, можливо, щось сталося. Тільки після того, як пролунали гудки і Skype почав встановлювати з’єднання, я раптом подумав, що Андрію цього року виповнилось дев’ятнадцять — стільки ж, скільки Еландону Шеарду, Канцлеру народжених на Марсі.
— Па, привіт!
Судячи з того, як радісно світилися його очі, нічого паскудного не трапилося. Якась частина мене, котра дивом не перегоріла внаслідок подій божевільного дня й поки що не втратила здатність виявляти емоції, полегшено зітхнула. Хоча б щось добре за день.
Я напнувся і якомога бадьоріше випалив:
— Привіт, чемпіоне! Як справи?
Не потрібно особливих аналітичних здібностей, щоби відняти два числа, збагнути, що Андрій Чумак з’явився на світ, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять, і припустити, що він був незапланованою дитиною. Загалом так і є. Його матір звали Мартою, а познайомилися ми наступного дня після мого випускного в школі. Марта була на сім років старшою і на той час зустрічалася з однокласником. Я з першого погляду запав на неї — не один я, якщо бути чесним, половина класу пускала слинки на її декольте, — але тільки я тієї ночі наважився запросити її на побачення. І з наступного ранку Марта Курасова зустрічалася зі мною. Восени 2036-го, коли почалося навчання в медичному університеті, я з’їхав до неї на квартиру. Марта вже тоді потроху діставала й напружувала мене, але я не хотів жити з батьком, а в гуртожиток київських не пускали. Через кілька тижнів після переїзду — після чергової божевільної сварки — ми зачали Андрія.