Попервах Марта здавалася мені веселою, енергійною й неймовірно життєрадісною — напевно, коли тобі сімнадцять, такими здаються всі жінки, готові вдовольняти тебе в ліжку, — однак не пройшло й півроку, як полуда спала з очей і я усвідомив, що її веселість часто межує з безпричинною істерикою, енергійність є проявом неврівноваженості, а життєрадісність поволі виливається в патологічну тягу до розваг і безвідповідальність. Ні я, ні Марта не були готовими до дорослого життя. Усвідомлення цього було ще болючішим через те, що до народження Андрія лишалися лічені місяці. Я почувався кретином, який сам себе загнав у пастку, з якої немає виходу.
Марта ніколи не розповідала про своїх батьків. Я їх не бачив, не бачив їхніх фотографій, навіть імен від неї не чув. А коли розпитував, Марта казала, що зростала з бабцею та дідом, а потім переключалася на прабабцю Гафію. Та Гафія для мене була чимось на кшталт єдинорога — напівміфічне створіння, що поєднало в собі всі можливі та неможливі чесноти. Єдине, що я знав напевно: Гафія тривалий час жила у Франції, повернулася в Україну після розпаду Радянського Союзу і відразу взялася вчити сім’ю як жити.
Марта обожнювала її. Носила з собою фотографію (і це у ХХІ столітті!), безперестану згадувала: Гафія те, Гафія се. Якось я спитав: «Ти хоч бачила ту Гафію вживу?» Марта чесно сказала, що не бачила, бо народилася після її смерті, але потім запекло додала: «Ти не розумієш, вона була крутою. Усе моє дитинство всі мої рідні — усі, яких знала! — тільки про неї й говорили. Гафія вже тоді, у ту затуркану епоху, була крутою, і я хочу бути як вона».
2040-го, коли Андрію було три, її крутість мене задовбала і ми розлучилися. Марта спершу забрала Андрія собі, але скоро знайшла багатого китайця й виїхала до Тайваню, покинувши трирічного малюка на мене. Востаннє я отримував від неї звістку три роки тому — на день народження сина. Відтоді ні я, ні Андрій більше про неї не чули. Того ж 2040-го я повернувся до батька, який фактично до самої своєї смерті 2047-го виховував малого. Рік тому мій Андрій успішно склав вступні іспити й поїхав на навчання до Tsinghua University, найкращого закладу на євразійському континенті.
Несподівано блиск у синових очах пригас.
— Що в тебе трапилося?
— У мене? — я зобразив здивування. — Нічого. Просто важкий день. А ще — хильнув зайвого, зустрічався з Артемом і Кос…
Однак обманути його не вдалося.
— Па, не заговорюй мене, я знаю тебе напідпитку. Що сталося? Розповідай.
Я вдруге видихнув і розслабився — по-справжньому розслабився вперше за день. Провів пальцями по складках під очима, розгладив щоки й подумки подякував синові, що не мушу вдавати перед ним, наче в мене все прекрасно.
— Сьогодні ввечері померла моя пацієнтка. Просто на операційному столі.
Я раптом пригадав Христину Радченко під час операції, поки вона ще лишалася притомною — до того, як кров, що прорвала аневризму, почала руйнувати її мозок. Дивно було: коли замислювалася, слухаючи мене, її брови рухалися, а коли говорила, навпаки — застигали.
Андрієві очі ледь округлилися.
— Оу. Це… ну… вона перша?
— Так. Їй було десять років. І до всього я тепер думаю, що операцію можна було не робити.
Хлопець шумно втягнув крізь зуби повітря й вишкірився так, наче обпікся, торкнувшись пальцями до чогось гарячого.
— Це дуже хріново, па?
Напевно, якби хтось інший поставив таке питання, я б вибухнув, спалахнув би, наче каністра з гасом від випадкової іскри, — певна річ, це хріново, це просто препаскудно! — але насправді я розумів, що має на увазі мій син. Він цікавився, чи матиме це якісь наслідки для мене.
— Я зробив усе, що міг… але від того не легше: вона все одно померла.
— Мені шкода, па.
Було сумно дивитися на те, як він похнюпився, тож я взяв себе в руки.
— Розказуй, що в тебе.
— Усе добре. Я просто так зателефонував.
Він ніколи не телефонував просто так. Я примружився:
— З грошима все окей?
— Так, — Андрій раптом просяяв, його очі знову наповнилися іскорками. — Якщо чесно, то я через це й телефоную, — він хотів був усміхнутися, але, напевно, вирішив, що після всього, що я розказав, скалитися якось не зовсім доречно, тож усмішка зачахла, не розквітнувши. — Я знайшов роботу.
— Справді?
Я спершу не повірив. Для не-китайця знайти роботу в Китаї було другим у моєму списку чудес після воскресіння мертвих.
— Так! Не зовсім роботу, але це дуже крутий проект. У нас в універі розпочинають один експеримент, і я зголосився добровольцем — ну, типу, побути піддослідним — і за це непогано доплачують.
Я насторожився.
— Що за експеримент? — як лікар, я чудово знав, що добровольцям у наукових експериментах за просто так не приплачують.
— Зібралася величезна команда, — захоплено розказував Андрій, — шістдесят науковців із Циньхуа, Пекінського університету, шанхайських університетів Фудань та Цзяотун. Ідея дослідів заснована на останніх відкриттях, зроблених на кафедрі генетики університету Фудань. Ти, мабуть, знаєш: раніше думали, що так звані «сміттєві» фрагменти ДНК, тобто послідовності геномної макромолекули, що не відповідають за генерацію білків і нібито не мають визначених функцій, насправді є залишками древніших ДНК, які стали непотрібними в процесі еволюції. Але генетики з Фуданя виявили, що «сміттєві» ДНК насправді зовсім не сміттєві, у них закодована інформація. Пізніше вже на моєму факультеті припустили, що ця інформація є результатом фіксації в мозку індивіда найпотужніших в емоційному сенсі вражень. Ці враження мають бути достатньо сильними, щоб відбитися в ДНК, але не аж такими важливими для еволюції, щоб не стати частиною активної послідовності. На сьогодні китайці мають усі технології, щоби спробувати шар за шаром витягнути цю інформацію.
Мені не вдалося збагнути, до чого він хилить:
— Як це — витягти?
— Ну, ідея в тому, щоб узяти «сміттєві» фрагменти ДНК, розгорнути, тобто розкодувати їх, і на основі отриманих даних виростити в лабораторних умовах структурні частини мозку, що відповідають за обробку емоцій та візуальних образів, а потім за допомогою систем розпізнавання візуалізувати активність нейронів у них. Думаю, ти чув про системи візуалізації снів — то це має бути щось схоже. Зрозуміло, частина інформації виявиться втраченою, частина не відобразиться коректно, але загалом ми тут вважаємо, що зможемо витягти з цього «сміття» щось на кшталт відеороликів, які відображатимуть найяскравіші епізоди з життя предків конкретної людини.
— І цією людиною будеш ти? Тобто, це будуть твої предки?
— Так.
Я хмурився:
— Отже, китайці хочуть клонувати твій мозок?
— Ні, — Андрій замотав головою. — Вони клонуватимуть частини мізків моїх пращурів, у яких, ми всі на це сподіваємося, відбилися найяскравіші моменти їхніх життів.
— А, — сказав я. І раптом стрепенувся, серце неспокійно затріпотіло в грудях: — Виходить, ти зможеш побачити… не знаю, як правильно сказати… почути чи відчути, що думав твій дід, коли помирала бабуся?
— Так, якщо для діда це переживання було достатньо сильним.
«Хрінь собача», — подумав я. А вголос проказав:
— Це небезпечно?
— Анітрохи. Зразки ДНК братимуть із крові. Нічого особливого.
— І скільки заплатять?
Обличчя сина на голографічному зображення неначе підсвітили прожектором: