Капітан стояв у задумі край шосе.
І раптом біля нього різко загальмували «Жигулі». Горбатюк глянув і не повірив очам. То була машина капітана Попенка.
— Вас підвезти? Десять доларів! — весело вигукнув із віконця його друг. — Що ти тут робиш?
— Ти що — екстрасенс? Знав, що ти мені зараз потрібен як повітря? — сказав Горбатюк, сідаючи в машину.
— Вважай, що так. А що?
— Мені до зарізу треба зараз у Троянду.
— Ех-хе-хе! — похитав головою Попенко. — Глянь на бензин. Я ж на нулі. Не знаю, чи вистачить доїхати додому. А заправитися немає за що… А чого такий заріз?
Капітан Горбатюк стисло розповів другові про події сьогоднішнього дня — про Борю Ультразвука, про телефонний дзвінок, про результати розмови з диспетчером…
— Ясно. Снаряди лягають все ближче. Гадаю, з катастрофою — таки не жарти. Часу лишається все менше. У Троянду поїхати треба, — капітан Попенко почухав потилицю. — Що ж робити з бензином?.. Слухай, а що як побалакати з твоїм диспетчером… Звичайно, це порушення, але… якщо до завтра… певне ж, повірить?
— Ходімо, — рішуче сказав Горбатюк.
Тепер уже потилицю чухав диспетчер:
— Це ж вам літрів п’ятнадцять… а то й каністру…
— Краще каністру, — кивнув Попенко. — Мало що… І для рівного рахунку. Завтра привезу гроші. Слово!
— Та причому тут це… — одмахнувся диспетчер. — Головне знайти. Якби не вечір, не кінець зміни… Ну, посидьте, я спробую… — він вискочив, залишивши їх у диспетчерській.
Якусь хвилину вони мовчали. Потім капітан Попенко спитав:
— Ти думаєш, той хлопець, що дзвонив, і є Тринадцятий Апостол?
— Ні. Щось не схоже, — сказав Горбатюк. — І тон, і лексика не та. А головне — психологічна характеристика… Там зухвалість, цинізм. Тут щира схвильованість, доброзичливість.
— Не виключено, що так і задумано.
— Для чого?
— Щоб ти повірив.
— Взагалі й таке можливо. Хоча інтуїтивно я відчуваю, що хлопець був щирий. Шкода, якщо помилився.
— А як, до речі, з тим «бусиком», що зник?
— Знайшовся. Приїхав. Серед поля, на ґрунтовій дорозі застряв, поламався. А сповістити не було можливості. Гадаю, до крадіжки він не причетний. А от те, що Дармовис, який намагався його «засвітити», несподівано вигулькнув у іншій справі поряд із Борею Ультразвуком, наводить на роздуми. Тому й хочу, не відкладаючи, зустрітися ще сьогодні і з Борею, і з Дармовисом. І взагалі понюхати ту Троянду. Ниточки ведуть явно до неї. А сама атмосфера, мікроклімат місця, де зріє злочин, може дати певний поштовх у розслідуванні. Тим більше часу обмаль.
— Згоден! У Троянду треба їхати сьогодні.
До кімнати, рвучко розчинивши двері, увійшов диспетчер.
— Давайте каністру! Домовився — був у хлопців запас.
— Я завжди казав — поки є на світі добрі люди, з будь-якого безвихідного становища можна знайти вихід, — весело сказав капітан Попенко.
Розділ XII
О десятій вечора…
Першим не витримав дідусь:
— Що там у вас за секрети? Либонь, знову щось неймовірне.
Хлопці перезирнулися.
«Якщо він утаємничив Дармовиса, то, значить, та його засторога: „Не кажіть про мене нічого!“ — стосувалася тільки Бодні. Мабуть, він таки ховається від міліції, — подумав Женя. — І татові з дідом можна розказати. Тим більше, не розказавши, як ми зможемо побачитися увечері о десятій? Нас же просто не пустять. Та й не буде нас тут о десятій. Поїдемо додому. Їм же завтра на роботу».
Тато й дід взяли сьогодні на роботі відгули, щоб попрацювати на городі. Бо в неділю мамин день народження. І в суботу треба буде закупити харчі. А далі чекати з тими бур’янами не можна було. Пропала б уся картопля. Вітасик все це теж розумів.
Тільки Шурик, не знаючи ситуації, розгублено переводив погляд з одного на другого.
— Давай розказуй! — махнув рукою Вітасик.
Женя розповів татові й діду все про загадкового Нолика.
— Гм, — заклопотано мовив тато. — Літає… слідів не лишає… Важезні блоки однією рукою переставляє… Чортівня якась!
— Щастить нам на чортівню! — усміхнувся дід. — Либонь, хлопці мають якусь особливу тонку екстрасенсорну властивість…
— Тату! — благально звів Женя очі на Василя Сергійовича. — Ти ж розумієш, що нам треба, отак-о треба о десятій вечора…
Тепер уже тато з дідом перезирнулися.
— Останній автобус на станцію іде о пів на дев’яту, — сказав дідусь. — Якби не так потомилися, можна було б і пішки… Але… І на електричку останню не втрапимо… Аж до четвертої ранку чекати доведеться… Краще вже ночувати, а о шостій зразу на роботу.