У вестибюлі стояв сержант. У «Центральному» увечері завжди чергував міліціонер зі служби охорони.
— Негайно викличте по рації патрульну машину, — стиха сказав сержантові капітан. — Зброя в порядку?
— Аякже. А що таке, пане капітан? — поцікавився сержант, викликавши патруль.
— Боюсь, що навіть удвох можемо не впоратися. Дуже вже здоровий.
— Невже… він? — вражено смикнув головою вгору сержант.
Капітан кивнув:
— Треба перекрити запасний вихід.
— Привід для затримання? — спитав сержант.
— Фальшиві документи. Він улаштувався в оркестр під чужим ім’ям.
— Ясно.
Сержант пішов.
Музика нагорі припинилася. Капітан напружився в чеканні — «Невже втече?».
Минуло хвилини півтори, які здалися Горбатюку вічністю. І от під’їхала патрульна машина.
Перекинувшись кількома словами з прибулими, залишивши двох у вестибюлі, а двох пославши до запасного виходу, Степан Іванович почав підніматися нагору, стримуючи себе, щоб не бігти.
Першим, кого він побачив, був Боря Ультразвук, який спускався сходами йому назустріч. Помітивши капітана, Боря завмер, не донісши ногу до східчика.
— Де Ангел? — тихо спитав капітан, наблизившись до нього. — Тільки без паніки, не привертайте уваги людей.
— Так, так, так, — машинально закивав головою Боря.
— Де Ангел? — повторив капітан.
— Н-не знаю, — безпомічно розвів руками Боря.
— Ходімте.
Боря покірливо, намагаючись не відставати, поспішив за капітаном.
На сцені Ангела вже не було.
Оркестранти сиділи на своїх місцях, принишклі, у напруженому чеканні.
— Куди він пішов? — тихо спитав капітан Горбатюк у вкрай переляканого Льови.
Льова мовчки кивнув позад себе, за сцену. Там був хід у буфет і на кухню.
Як швидко поширюється інформація!
Офіціанти, бармени і навіть кухарі вже щось знали, бо позирали на капітана з недоброзичливою цікавістю.
Досвідченим оком капітан ковзнув по приміщеннях буфетної, роздачі, кухні і, переконавшись, що тут сховатися ніде, попрямував далі, до складських приміщень, де стояли шафи й холодильники.
Борі поряд із ним уже не було. Коли і як він зник, Горбатюк не встежив, оскільки увага його була зосереджена на іншому. Та Боря капітанові був зараз і не потрібен.
Степан Іванович став посеред кімнати і завмер, прислухаючись. Йому чогось згадалося дитинство, гра у піжмурки. Може, його доля визначилася саме тоді. Він любив не стільки ховатися, скільки жмуритися, шукати. Хлопці дивувалися його здатності знаходити і казали: «Ну ти Шерлок Голмс! Будеш сищиком!». У нього вже тоді був гострий зір, тонкий слух, пильна спостережливість і якась надприродна інтуїція, яка підсвідомо вела його саме туди, куди слід.
От і зараз…
Після паузи він підійшов до однієї з шаф і рвучко відчинив дверцята.
Внизу шафи, скоцюрбившись і накрившись мішком, сидів навпочіпки Ангел.
— «Шукати будуть — не скоро знайдуть…» — проспівав капітан і засміявся.
Ангел брутально вилаявся. Але опору чинити не став. Уже в патрульній машині він раптом бурхливо розрядився. З усієї сили почав бити себе кулаком по голові і скрипіти зубами:
— Фраєр паршивий! «Фанеру» жалко стало. Забрати хотів. А тоді останню гастроль вирішив дати. Під завісу… От і одержав — «завісу»!
Капітан дивився на нього навіть співчутливо.
Розділ XX
Скандал у Троянді
— Ну що ж, — сказав капітан Попенко. — Треба, мабуть, поїхати в Троянду. Перевірити імпульси, про які говорив ваш таємничий Нолик. «Імпульси йдуть звідти», — так він, здається, казав?
Женя й Вітасик дружно закивали головами.
— Біолокатори перевіримо, — сказав Григорій Тарасович. Як кожен аматор, він не міг приховати гордості, що саме його спроби дали певний результат.
Майже вся Троянда була на річці.
Лише деінде в садках порпалися поодинокі дідусі й бабусі. У Дармовисів теж безлюдно — так і не приїхали.
Хлопці повели дорослих у садок Дармовисів до того залізобетонного блока, який пересував, за словами Шурика, таємничий хлопець.
Григорій Тарасович узяв у руки біолокаційні рамки і наблизився до залізобетонної брили.