По дорозі вони стисло окреслили ситуацію.
— Ясно! Допоможемо! — рубонув повітря долонею лейтенант.
— Ви вже вибачте, але… — подивився капітан Попенко на лейтенантову дружину, що сиділа поряд із ним.
Вона навіть не встигла відповісти. Лейтенант обернувся і випалив:
— Моя дружина службу знає! Як треба — і в рукопашну піде.
— Петю-у! Ну що ти! — сором’язливо затулилася рукою дружина.
— Жарт! — усміхнувся лейтенант. — Але ви за неї не хвилюйтесь. Міліцейська дружина — це… міліцейська дружина.
От уже й тринадцятий кілометр.
Горбатюк глянув на годинник. Було за двадцять п’ять десята. Він сказав:
— Давайте вийдем. А то ще проґавимо.
Вони вийшли. Дружина лейтенанта лишилася в машині.
— Це добре, що ви у формі, — сказав Горбатюк. — А то ще й не зупинився б…
Обабіч шосе був ліс.
— Зупиниться, ніде не дінеться, — впевнено сказав лейтенант. Вони пропустили дві вантажні машини, одну «Волгу» і одну іномарку. Аж от з’явився автобус.
Лейтенант став посеред дороги і підняв жезл. Автобус загальмував і спинився.
— З Троянди? — спитав Горбатюк шофера, що визирнув у вікно.
— Ні. По замовленню. Весілля обслуговую.
— Пробачте… їдьте.
Потрібний автобус вони мало не прогавили-таки. Бо він збирався обганяти той весільний, що рушав.
Та лейтенант вчасно вискочив на шосе і підняв руку. Автобус не міг одразу зупинитися.
Довелося Горбатюку підбігти.
— З Троянди?
— З Троянди, — відповів шофер.
— Одчини, будь ласка.
Передні двері розсунулися, капітан зайшов в автобус і — здивовано вигукнув:
— Хлопці? Звідки ви тут?
Женя й Вітасик так розгубилися, що не могли сказати ні слова.
І тут відбулося те, чого потім не міг пояснити жоден, хто був свідком цього.
Несподівано в дверях автобуса з’явився хлопець у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.
Всі враз заціпеніли. Ніхто не міг ні ворухнутися, ні вимовити й слова.
Капітан Горбатюк признавався потім, що це було наче гіпнотичний стан…
Хлопець миттю схопив корзину з малиною, яку тримав дядечко, легко підняв її і разом із нею вискочив з автобуса. Минуло ще кілька секунд заціпеніння.
І раптом у лісі спалахнув величезної сили вибух. Всі разом зойкнули. Заціпеніння минуло. Горбатюк зиркнув на годинник — було за чверть десята. І тут відчайдушно закричав отой дядечко в окулярах і з борідкою:
— Жах! Дядя Саша! Неймовірно! Він хотів мене вбити!
Розділ XXIV
Кат
Капітан Горбатюк одразу впізнав його. Це був племінник полковника Силенка, з яким він їхав колись у поїзді, — Васючок, Василь Мартинович.
— Ходімте, ходімте швидше! — капітан вивів приголомшеного Силенкового племінника з автобуса.
Розпитувати у переповненому салоні було неможливо.
Якась легкова машина щойно під’їхала до автобуса і тепер поквапливо розверталася.
— Це він! Він! Його «Жигулі»! — скрикнув Василь Мартинович. — Хотів переконатися, що…
Лейтенант підскочив до міліцейської машини:
— Тоню! Вилазь швидше! — і, поки дружина вибиралася, гукнув капітанові: — Доганяйте! А я оформлю протокол, перепишу свідків. Перепелюк! Викликай наряд!
Вони ще не встигли залізти в машину, а сержант Перепелюк уже викликав по рації оперативників.
«Жигулі» розвернулися і рвонули з місця.
Племінник від розпачу втратив рухливість, застряв у дверцятах, і сержант Перепелюк зміг натиснути на газ лише через півхвилини.
«Жигулі» одірвалися метрів на п’ятсот.
Але сержант був професіоналом. Відстань почала скорочуватися.
— Яка причина? — спитав капітан Горбатюк Василя Мартиновича.
— Жах!.. Неймовірно!.. — бурмотів той, не відповідаючи. Розпитувати зараз не було сенсу.
«Жигулі» знову почали відриватися.
— Жме сто сорок!.. Ризикує! — зціпивши зуби, процідив сержант.
І тут…
На узбіччі, займаючи півдороги, стояв рефрижератор. А назустріч рухався чи то МАЗ, чи то КАМаз, одне слово, важка вантажна машина.
— Згрупуйтеся! — вигукнув сержант і натиснув на гальма. «Жигулі» не змогли проскочити і на шаленій швидкості врізалися в рефрижератор. Вибухнули і спалахнули, як свічка.
Міліцейська машина зупинилася, під’їхавши до палаючих «Жигулів» майже впритул.
— Він сам здійснив вирок! — сказав Василь Мартинович, похиливши голову.
…Розмова відбулася за годину. Коли всі формальності, пов’язані з дорожньою катастрофою, були вже позаду, і вони їхали в місто.