— А в підземеллі він ховався, мабуть, тому, що йому зажаркий температурний режим нашого літа, — сказав Григорій Тарасович.
— Може, тому й тюбик розтанув, — усміхнувся Анатолій Петрович.
— Хто б він не був, але він урятував нам життя… Усім, — сказав Вітасик. — І я вдячний йому за це.
— Так. Якби не він, була б таки катастрофа, — зітхнув Степан Іванович. — Позаяк полковник вирішив прискорити її на чверть години…
— Спасибі тобі, Нолику! — сказав Женя, подивившись чогось угору, на небо.
І раптом він почув слова: «Будь ласка!» Вони прозвучали не вголос, а подумки.
Женя глянув на Вітасика, потім на капітана Горбатюка, капітана Попенка, Григорія Тарасовича, свого тата… І зрозумів, що вони теж почули ці слова.
Бо вони всі разом усміхнулися.
І всім їм стало радісно.
Завжди стає радісно, коли смертельна небезпека минає.