Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше — геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.
На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю — Беатріче, Лауру, — обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.
Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме — стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина — це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна — це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на — часто ворожі одне до одного — королівства, князівства, дукати, маркграфства, — це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку»[3].
Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, — у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз — «Міжгір’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді б’є джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):
3
Професор Карло Оссола в інтерв’ю Розанні Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на www.passioneperlacultura.it.