Выбрать главу

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових[7]. Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику — єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження — Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді — і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків — пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури — гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI–XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай — незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий»[8].

Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi — «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним — Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але — як Август про себе сказав, — з родини стародавнього кореня».

вернуться

7

30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цікаве дослідження з цього питання — The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописі Italica Vol. 58, № 2 (літо 1981), pp. 83—101.

вернуться

8

Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it).