Утім, в інших сферах очевидним було «пом’якшення» деяких політичних гасел, зокрема тих, що стосувалися питання політичного устрою. У програмі ОУН, затвердженій на III Великому Зборі (серпень 1947) ще повторювалась теза про необхідність «сильної влади» на перехідний період від бездержавності до державності, однак вже заперечувалась ідея монопартійності та йшлося про те, що політичне життя «розвиватиметься лінією перемоги тієї чи іншої національно–політичної ідеї, яка свобідно приверне до себе переважну більшість громадян держави»[73].
Безмежна влада вождя ОУН, декларована на II Великому зборі, скасовувалась — він мав звітувати перед з’їздом, який мав збиратися раз на три роки. Проголошувалась рівність громадян перед законом, незалежність судів, свобода преси, слова та віросповідання. Допускалася наявність політичної опозиції. У тезах ідеологічної конференції ОУН (червень–липень 1948) у розділі «Українська народовладна держава» йшлося про свободу людини та народовладдя як про найважливіші елементи «середовища зростання нації», щоправда, при цьому наголошувалось на тому, що «ідея народовладництва є такою великою, що вимагає організації, яка гідна була б її нести»[74] — питання про цього «носія», зрозуміло, було зайвим — цей пасаж закінчувався висновком про необхідність самовдосконалення ОУН.
На думку канадського дослідника Мирослава Юркевича зрушення в ідеологічних настановах ОУН(м) були спробами розвивати корпоративістську ідеологію без фашистських атрибутів (наголос на беззаперечній національній єдності залишався базовим елементом програми). З іншого боку, ці програмні зміни були не поступкою західному лібералізмові, а скоріше поверненням до консервативних політичних цінностей. Зрештою, пише Юркевич, настанови тогочасної ОУН(м) щодо організації суспільства не виходили за рамки світогляду до–індустріальних суспільств, мали народницький характер[75]. Ці твердження є цілком коректними, особливо у сфері соціального устрою і взаємин (наприклад, стала орієнтація на селянство як основу нації) але варто додати до них і те, що до програми 1947 р. було внесено пункти, які також можна вважати і демократичними і ліберальними (свобода сумління, друку, слова, політичної опозиції).
Програма ОУН (м) затверджена IV Великим Збором (серпень 1955 р.) повторювала базові світоглядні і політичні елементи попередніх програм (аж до текстуальних повторень) — лише з’являється згадка про українську державність 1917–1919 pp. як очевидний наслідок зближення з «урядом УНР в екзилі»[76]. Цікаво, що 1955 р. методом досягнення головної мети — створення української самостійної держави — ще визначалися національна революція і збройна боротьба. Так само не відбулося якісних змін у програмах У та VI Великих Зборів ОУН(м)[77]. Отже, ідеологічна еволюція ОУН(м) у перші два післявоєнних десятиліття була надзвичайно повільною. Відмовившись від найодіозніших настанов передвоєнного періоду (політичного тоталітаризму, конфронтації з іншими політичними партіями) ОУН (м) не наважувалась на зміну світоглядних орієнтирів. 1966 р. коментуючи доктринальне обличчя ОУН (м) І. Лисяк–Рудницький, не вдаючись до пояснень, зазначив, що ця організація виявляє «право–консервативні тенденції»[78].
Помітні зміни в ідеологічних настановах ОУН(м) відбулися 1970 p., на VII Великому Зборі українських націоналістів. Уперше було визнано, що «в ідеологію українського націоналізму треба вносити зміни, яких вимагає саме життя та досвід революційно–політичної дії останніх десятиріч»[79], що ця ідеологія не може існувати ізольовано від інших ідеологій сучасності. Де–факто визнавалося, що поняття «український націоналізм» виходить за партійні рамки — йшлося про єдність «визвольних ідей українського народу», представлених не лише діячами ОУН, а й М. Грушевським. С. Петлюрою, М. Хвильовим та В. Симоненком[80].
Нове гасло: «Україна — спільне добро всіх її громадян» трактувалося як запрошення до цієї боротьби всіх національних меншин України»[81]. Одним з головних завдань українського націоналізму проголошувалась боротьба за «такий суспільний і державний лад, при якому кожна людська особистість, визволена від економічного, соціяльного і національного поневолення і упослідження — зможе розвиватися як суцільна і творча індивідуальність»[82]. ОУН (м) проголошувала, що вона обстоює засади демократичного ладу, політичного плюралізму та правопорядку.
76
Програма і Устрій Організації Українських Націоналістів. — Б.м., Накладом ОУН, 1955. С. 8.
77
Два етапи. Матеріали П’ятого і Шостого Великих Зборів українських націоналістів. — Б.м.: Накладом ОУН, 1966. С. 16–29.
79
Україна — спільне добро всіх її громадян. М–ли VII Великого Збору українських націоналістів. Париж–Балтимор, 1971. С. 79.