Фактично всі «фракції» або відгалуження ОУН опинилися в якісно новій ситуації: якщо не зважати на мінімальні за кількістю фрагментарні групи націоналістичного підпілля в Україні, які методично знищувалися радянською владою[91], рух повністю перейшов на становище еміграційного з усіма відповідними організаційними, моральними і політичними наслідками. До цього ОУН більшою або меншою мірою була фізично присутньою на етнічних українських землях, тепер першоджерело можливого ідеологічного поступу було ізольоване. Як показали подальші події, «віртуальний» зв’язок з Україною, надходження інформації про події «в краю» не став підставою для перегляду якщо не базових постулатів, то принаймні питань тактики.
Єдиним полем результативної політичної діяльності стала українська діаспора, що в свою чергу спричинило перманентний конфлікт між «фракціями» ОУН, кожна з яких претендувала на більші чи менші впливи та іншими українськими політичними силами в еміграції. Спроби ОУН (б) (вдалі і не дуже) опанувати безпосередніми чи опосередкованими впливами цілу мережу економічних, політичних, молодіжних і культурницьких інституцій діаспори різноманітні діаспорні українські організації — від Союзу Українців Британії до Українського Конгресового Комітету Америки чи Українського Народного Союзу — окрема історія, яка заслуговує на окреме дослідження, так само як й історія творення «парасолькових» структур на зразок Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).
На тлі цієї досить бурхливої, насиченої зовнішніми і залаштунковими подіями діяльності, найвиразнішим результатом якої стала виразна конфронтація ОУН (б) як з традиційними суперниками, так і з новими, передусім із інтелектуалами різних поколінь української еміграції ОУН (б) стала досить показовим зразком того, що можна було б назвати чи то ідеологічною стагнацією, чи то екстенсивним розвитком. Усі ідеологічні пошуки післявоєнного періоду звелися до просторих і розширених коментарів про сутність націоналістичного світогляду (в основі яких лежала публіцистична риторика зразка кінця 1920–х–30–х років).
Перемога над «ревізіоністами», яка закінчилася відокремленням «двійкарів», погано прислужилася ОУН (б) передусім тому, що організація по–перше, втратила найбільш потужний інтелектуальний ресурс, по–друге, будь–які дискусії, які виходили за межі обговорення формальних загальників, припинилися — фактично трапилася ідеологічна герметизація. Ця ідеологічна герметизація супроводжувалась згаданою політикою «блискучої ізоляції» і конфронтації, прагненням довести унікальність і виключність організації як єдиного реального представника інтересів українського народу, єдиної революційної сили, здатної очолити боротьбу за незалежність.
Події, що відбувалися поза емігрантським світом і могли б вплинути на якісну еволюцію ідеологічних настанов (як у світовій політиці, так і в Україні — згадаємо хоча б шістдесятників і всю 20–річну епопею нового інтелектуального нонконформізму і політичного дисидентства) помітно не позначилися на них, передусім, на їхньому ідеологічному обличчі.
Аналіз резолютивних текстів усіх представницьких форумів ОУН (б) періоду після останнього розколу 1954 р. і фактично до кінця 1980–х засвідчує брак будь–яких світоглядно–ідеологічних зрушень, які хоча б віддалено нагадували еволюцію інших відгалужень націоналістичного руху. Після загибелі С. Бандери[92], головного оборонця ідеологічної ортодоксії, організація досить успішно пережила природну організаційну кризу, пов’язану з втратою харизматичного лідера, однак жодних спроб модернізувати її основи не було зроблено. Подальша глорифікація образу С. Бандери та політико–ідеологічна самоізоляція ОУН (б) виключали можливість змістовної ідеологічної еволюції.
Якщо порівняти матеріали IV (1968) та VII (1987) Великих Зборів ОУН (б) — неважко помітити, що за 20 років не змінилася ані інтелектуальна якість, ані зміст ідеологічних і політико–програмних побудов організації. Досить характерно, що на Великому Зборі 1987 р. програма 1968 р. згадувалась саме в контексті її неперевершеної актуальності[93]. Усі базові елементи стандартного радикального східноєвропейського націоналізму зразка кінця 1930–х років (абсолютизація органічності, природності нації, тяглості її існування, примат її інтересів над інтересами особистості, ідеалізм, культ землі і селянства, ставка на державницький патерналізм, пропаганда етнічної солідарності і заперечення розмаїття соціальних інтересів, проповідь соціальної гармонії, ксенофобія, претензії на надкласову репрезентативність націоналістичного руху, тощо) з невеликими варіаціями перекочовували з однієї редакції програми ОУН (б) до іншої.
92
93
Сьомий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Матеріали і постанови. Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1988. С. 135.