Микола Сціборський також підкреслював відмінності руху, представленого ОУН, від італійського фашизму, але при цьому явно запозичував (і не він один серед ідеологів ОУН) елементи так званого «корпоративізму» у своїй концепції організації державного життя в рамках «націократії». Вже у перших програмних документах ОУН (постановах Конгресу ОУН 1929 р.) містилися елементи, які споріднювали політичний образ майбутньої держави з фашистським варіантом корпоративної системи, передусім йдеться про ідею створення ієрархічної системи представництва соціальних та професійних груп під суцільним патронатом і контролем держави для забезпечення єдності нації. (Утім, ця ідея не була інтелектуальною власністю саме італійського фашизму. Корпоративізм сповідували й інші течії, і не лише націоналістичні). Зауважимо, що М. Сціборський, так само, як і Є. Онацький досить критично ставилися до ідеології націонал–соціалізму[30].
Зрештою, з арсеналу італійського фашизму запозичувались формальні символи, а одна з організацій–передвісників ОУН, яка злилася з Легією Українських Націоналістів, мала назву «Союз українських фашистів» (1924).
Приводом як для згаданих формальних аналогій так і для відвертого ідеологічного плямування ОУН ярликами «фашистів» чи «нацистів» стали періодичні спроби діячів ОУН налагодити політичну взаємодію з фашистським урядом Італії (плани переконати Муссоліні ініціювати передачу мандату Ліги Націй на Східну Галичину Італії), спорадичні контакти ОУН з діячами фашистської та нацистської партій, співпраця ОУН з абвером напередодні Другої світової війни, та короткочасна співпраця з німецькою окупаційною владою в Україні на початку 1940–х років.
Партійні ідеологи і публіцисти ОУН, визнаючи наявність аналогій і подібність власної ідеології та руху з окремими елементами італійського фашизму, звертали увагу і на розбіжності — про це вже йшлося. Згодом, після Другої світової війни, коли почалися спроби історичної оцінки діяльності ОУН, до проблеми повернулися знов–таки в контексті ідеологічної суперечки з політичними суперниками.
Петро Мірчук, визнавав, що «серед українських націоналістів «італійський фашизм як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціально–політичний та економічний рух — зацікавлення. Проте, — зауважував він далі, — вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт»[31]. За П. Мірчуком, ідеологія ОУН опиралась на «тисячолітню державницьку традицію українського народу» і виникла на основі організацій, які існували тоді, коли фашизм «був лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився». Той самий аргумент щодо «права першості» П. Мірчук висував стосовно німецького націонал–соціалізму: ОУН утворилася до приходу нацистів до влади, отже, не могла наслідувати їх ані в ідеології, ані в програмах[32].
Зиновій Книш у праці присвяченій становленню ОУН, навіть не звертається до цієї теми. До нього інший представник «мельниківців», В. Марганець, стверджував, що «ОУН ані наслідувала, ані не прийняла чи конкретизувала, ані пропагувала чи хоч би тільки популяризувала ідеологію італійського фашизму», також наголошуючи на тому, що український націоналізм був продуктом внутрішнього розвитку[33].
Р. Кричевський (Роман Ільницький), інтерпретуючи тему з позицій «двійкарів», писав, що націоналістичні рухи в Європі, що перейняли «метод» російського більшовизму, «стали для нас готовим дороговказом та заохотою. Маю на думці італійський фашизм та німецький націонал–соціалізм. І хоч деякі змістові елементи фашизму і націонал–соціалізму були завжди чужі ОУН (як, напр., ідея корпоративної держави, расизм, антисемітизм, і т. ін.), то все–таки за безспірне приймалося загальне спрямування, аналогічна організаційна форма та тактика»[34] Зауважимо, що всі партійні публіцисти ОУН, незалежно від фракційних уподобань, заперечували саме ідеологічну подібність з фашизмом і нацизмом аж до заперечення загальновідомих фактів, зокрема, того, що і елементи расизму, і антисемітизм, і корпоративізм були притаманні ідеологічним конструкціям ОУН, передусім у другій половині 1930–х років.
33
Мартинець В. Ідеологія організованого і т. зв. волевого націоналізму. Вініпег, 1954. С. 29, 74–76.