7. СЛОВНИК – ІСТИНА В ОСТАННІЙ ІНСТАНЦІЇ
Письменник, як і всякий знавець своєї справи, мусить добре знати засоби, якими він оперує. Засоби ці – це слова і мовні звороти тої мови, якою пише автор. Лексикографи фіксують ці засоби у словниках. Нема письменника, який би не тримав на своєму робочому столі словників. Проте спілка автор-словник не завжди сприяє творчості, часом, навпаки, може шкодити. Це трапляється, коли автор сприймає написане у словниках за істину в останній інстанції (погляд № 1). Це саме може трапитися і тоді, коли автор, навпаки, не покладається на словники, а вирішує бути словникарем сам (погляд № 2).
Розгляньмо перший випадок:
Коли автор беззастережно вірить словникам, редактор має потроїти увагу, бо словники, а надто видавані в СССР, часом можуть підсунути автору свиню. Так, усі українські словники слідом за Грінченком твердять, що слово пані невідмінюване слово. А це суперечить практиці. У нашій літературі повно виразів, де пані відмінюється: говорив із панею Н., сів між панями, писання манірних пань тощо. Отже, до написаного у словниках треба підходити з певною дозою скепсису. І ця доза має “знайти притулок” саме в голові редактора.
Не секрет, що той, хто вживає слово покоробити, позичає його з російської мови, бо в українській мові до 20-х років XX століття цього слова не зареєстровано. Узявши РУС совєтського видання, інженер людських душ прочитає: покоробить – покоробити. Отож він і пише: “Від цих слів її покоробило”. Віра словникам псує авторський стиль. Таж ми маємо слово перекорчити. І звучить воно не гірше: “Від цих слів її перекорчило”.
Деякі стандартні звороти, рекомендовані словниками, через частоту вживання так заяложено, що виникає потреба шукати їм заміну. Дуже вже зачовгану пару справляти враження наша мовна стихія може висловлювати цілим рядом інших зворотів. Замість того, щоб казати “Виступ партизана справив на дітей глибоке враження”, цілком на місці буде таке речення: “Виступ партизана глибоко запав у душу дітям”. Зворот цей має й варіянт западати (запасти) в серце. Знання таких фразеологічних синонімів дуже потрібне для недопущення повторень у тексті, бо в процесі розповіді оповідач може потребувати ідіоми справляти враження не один раз.
Пише радянський класик “Десятки разів [Синявін] бував в Узгені й не міг відмовити собі віддати данину поваги цьому свідкові древніх віків”. Виникає питання, навіщо така закрутистість у стилі: віддати данину поваги? Чи такий вишуканий стиль конче потрібен тут? Хіба не можна висловитись простіше? Простота ж – сестра геніяльности. Крім того, автор задекларував себе українським письменником, то нащо ж вдаватися до калькування іншомовних стилів? Нема сумніву, що, вживши наведену кальку, автор “відштовхувався” від російської ідіоми отдать дань уважения кому. Що ж, мова має розвиватися і навіть запозичувати лексику з інших мов. Але таке запозичення повинно одягатися в українські шати, тоді це буде творче збагачення рідної мови. Класик же пішов за порадою до словників. Російської ідіоми отдать дань уважения наявні на той час РУСи (та зрештою і теперішні) не перекладали (і не перекладають). У словниках перекладено лише пару отдать дань як віддати належне. Але сказати “віддати належне повазі цьому свідкові древніх віків” класикові здалося неприйнятним. Вираз не звучав. Тоді класик пішов іншим шляхом – переклав кожне слово російського звороту на нашу мову відповідно до тенденції словників УССР. Вийшло: віддати данину поваги. Він знехтував той факт, що російська пара отдать дань була коротка і легкомовна, а пара віддати данину, ставши довшою, почувала себе в нашій мовній стихії чужорідним тілом. Словники виявилися не на висоті, не відбивши факту, що ми маємо свого власного відповідника звороту отдать дань уважения, а саме засвідчити повагу кому. Отже, словники, не переклавши такої місткої ідіоми, і справді підвели нашого автора під манастир. Насичення художнього твору кальками не сприяє самобутньому стилю письменника, і тому їх треба по змозі уникати. Гляньмо ж, як буде “працювати” питома українська ідіома в тексті класика: “Десятки разів [Синявін] бував в Узгені й не міг відмовити собі засвідчити повагу цьому свідкові древніх віків”. Думку передано своїми засобами не гірше від позичених.