Під завісу хочеться побажати українській творчій еліті – більше уваги приділяли стислості викладу своїх непересічних думок.
10. ДІЄПРИКМЕТНИКОВІ “СТРАДАНИЯ”
Серед україномовців нема єдиного погляду на вживання дієприкметників типу читаючий, благаючий у ролі прикметників: хвилюючий фільм, караючий меч. Сказати, що ці форми неукраїнські і тому їх не варто практикувати, значить обмежити лексичні можливості мови. З другого боку, пошук заміни цим формам іде на користь мові теж, бо збагачує її на синоніми. Ще з іншого боку глянувши, не треба забувати, що вжиток цих форм у дієприкметникових зворотах: хвилюючий громаду фільм, караючий ворогів меч навіть в УССР визнавали за ґандж. А що пересічний мовець та й писець не дуже підкутий у тонкощах, де прикметник, а де дієприкметник, то в україномовних колах існувало неписане правило уникати цих форм узагалі. Не беручи під захист цього правила, наведу приклади, коли заміна дієприкметникових форм покращує й унаочнює написане.
Іноді для заміни активних дієприкметників теперішнього часу цілком підходять дієприкметники минулого часу: побутуюча форма = поширена форма. Іноді стає в пригоді іменник: початкуючий ілюзіоніст = новачок-ілюзіоніст або початківець-ілюзіоніст. Може бути корисною і стилістична переробка тексту.
Пише поет:
Форма вируюча в даному тексті не є аж така образна. Вона копіює російську форму бушующая, незамінну в російській поезії: бушующее море, бушующая стихия. У росіян ця форма добре “працює”. Але це не значить, що в інших мовах буде те саме. У нас – відповідно до наших лексичних можливостей – набула поширення інша форма: розбурханий натовп, розбурхане море. Форма ця відома і в поезії і в живому мовленні. З точки зору образности розбурханий (А) образніше від вируючого (Б), бо форму (А) наш мовний центр засвоїв у ряді образних зворотів, яких форма (Б) не творить.
Щодо слова палаючий, то його тут вжито не зовсім до речі. 1991 року, про який ідеться у вірші, в Україні не палали пожежі, пожежі палали в душах громадян. Це краще віддати словом розпалений. І я радив би автору такий варіянт:
Звертання до дієприкметників полегшує працю автора, але воно може знизити якість викладу. Пише перекладач з польської мови: “Наталка мала великий, виступаючий живіт”. Можливо, що в польській мові така форма звучить добре. Але в нашому мовному одязі слово виступаючий відгонить міліцейським протоколом. Знову таки тут може зарадити дієприкметник минулого часу: “Наталка мала великий, випнутий живіт”.
У тексті літературознавця читаю таке: “Школа життя – то… школа… болісного прозріння й отямлюючої мудрості”. Бажання давати хід новим формам слів варте найвищих похвал. Слово отямлюючий у нашому мовному просторі безперечний новачок, і тому його слід вітати. Воно значить те саме що той, що отямлює або витверезливий. Привітавши новачка, починаю міркувати: чи не можна його якось скоротити? Хтось скаже: “А чим погане слово? Ви ж не відкидаєте цих форм просто з мосту”. Не відкидаю. Але пригадалася мені така історія з життя слів. М. Коцюбинський колись писав “Щемлячий тусок погнав його в гори”. Майстер ужив форму щемлячий, відкинувши меншовартий, на його думку, варіянт щемливий, визнавши, що близькість до російської форми щемящий піде на користь щемлячому. Аж на ділі вийшло навпаки. Сьогодні форма щемливий майже монопольно панує в художній літературі, відсунувши на задній план класикове щемлячий. Ця історія підкидає мені думку, що те саме може трапитись і з формами отямлюючий та отямливий. Не буду наполягати, що це так станеться, але спробую підставити свого похресника у наведену цитату: “Школа життя – то… школа… болісного прозріння й отямливої мудрості”. Остаточний присуд винесе його незбагненність Час.