А що робити, як ніхто не купує Вашого золотого, Вашою логікою присмаченого товару? Хоч сядь та й плач. Аж воно й тут є вихід. Доручили Вам, скажімо, редагувати тексти Ваших колег. От Ви вже й на коні. Хай котрий з них напише як відомо, а Ви зараз крамольне слово – чирк! хоч мовної цензури ніби й нема. І пишете як знати. Щоб, знаться, Ваше було зверху. А що в такім разі свободі мовного вислову – гаплик, то й нехай. Головно, щоб Ваш товар пішов у хід. Воно, правда, сказати як знаємо замість як відомо буде дохідливіше і ближче до мовної практики, ніж як знати, так це ж ніяке не відкриття, а треба, щоб було відкриття і не чиє, а Ваше, щоб, чого доброго, Вам ще й премію присудили за Ваш винахід, бо ж Ви маєте в запасі ще й не такі перли. От хоч би й вираз стає зрозуміти замість стає зрозуміло. Не знали? Так знайте! Не вживали? Так будете вживати! У примусовому порядку. І свобода вислову тут до лампочки, бо якось то треба пропихати свій товар.
І додати нема чого. На базарі, як на базарі, чи то на кінському, чи на якому іншому.
43. НЕМА НЕВЗЯТИХ ФОРТЕЦЬ!
Лексика всякої мови безперервно перебуває у стані – сказати по-модному – перебудови. Одні слова виходять з ужитку, а на їхнє місце приходять інші, або з’являються цілком нові слова, бо виникають нові технічні реалії, нові суспільні установи, нові суспільні відносини. Такий вираз, як світло в кінці тунелю не міг з’явитися у більшості мов, поки тунелі не стали неодмінним причандалом людської цивілізації. Люди, які пишуть, постійно відчувають брак мовних засобів для відтворення тих чи тих фактів або явищ. Удосконалення мов великою мірою завдячує свій прогрес письменникам, літераторам, поетам. Крилате слово цих словотворців підхоплюють носії мови, і продукт творчої думки стає надбанням широких кіл. У ряді країн за цим процесом ведуть спостереження і реєструють новостворені слова у спеціяльних виданнях. Так, видавці Оксфордського словника англійської мови, щорічно видають додатки новотворів до згаданого словника. В Україні появу нової лексики за часів дружби народів мали за прояв націоналізму, тобто за антидержавну діяльність. Нащо удосконалювати неперспективну для комунізму мову, коли є одна найдосконаліша з досконалих мов, що нею говорили Іллічі? Одних матюків – нашим інтелектуалкам-матюгальницям разом з матюгальниками – умитися. Зате сьогодні поява новотворів у мові українців стала однією з ознак її відродження. Наші ж мовознавчі інституції – тут вам не Оксфорд! – новотворами не цікавляться, товчучи у ступі пережований суржик академіків з ласки ЦК – Білодіда і К°. Редактор же від Бога має пильно стежити за процесом словотворення і те, що мовознавчі боси нехтують, брати на озброєння у ході редагування. Дещо може придатися, а дещо послужити поштовхом для дальшого дослідження й удосконалення.
Деякі слова так подобаються писучій братії, що вона не помічає, як ці слова починають набивати оскому читачам. Письменник мусить мати це на увазі і знаходити синоніми до модних слів. До дуже часто вживаних слів належать, наприклад, слова відсторонений та відсторонено. Їх можна подибати в сучасних творах у численних комбінаціях. Відсторонено слухають, дивляться, зустрічають, проводжають, вітаються, грають тощо. Нібито на цьому слові світ клином зійшовся. А синонімів же це слово має й має: відчужено, байдуже, непричетно, сторонньо, (оповідати) без тіні співчуття, без душі, без чуття, протокольним голосом, протокольно, безпристрасно, (глядіти) холодно, закам’яніло, з віддалі, зісторонь. А оце читаю у жіночому романі “жінка… байдуже до світу демонструє стрункі ноги…”. І слушно і образно. А в іншого автора: “Голос у неї був чужий і байдужий”. Виходить, нема фортець, що їх не можуть узяти письменники з редакторами.
Слово оточуючий має в нашій мові досить вдалого суперника – навколишній. Одна біда – у множині, коли йдеться про людей, рад-не-рад, треба вживати слово оточуючі. Можна сказати навколишні села, навколишній люд, навколишнє населення, а усі навколишні нашого героя не скажеш. Мовний смак не дозволя. Тому оточуючі й мандрують сучасними “текстами”. Аж те, що добре в нарисі чи репортажі, для художнього твору не годиться. Письменник має кожним словом засвідчувати, що він письменник. Саме письменниця й пише: “…жодна душа навколо не прочитає…”. І монополії оточуючих приходить кінець, бо оточуючі – це всі навколо.