На це питання дають відповідь письменники. Справжній письменник не може обійтися без урочистої лексики, коли опис ситуації потребує саме її. І він уживає її, дарма що каструвальна практика соловецького мовознавства вилучила цей шар лексики з активного словникового запасу нашої мови. Читаємо у творі радянського письменника: “…це нагадувало воскресіння мертвих і вознесіння їх з домовин…” Слова вознесіння не наводить ні шеститомний УРС ні 11-титомний СУМ. А без нього, бач, і “вода не освятиться”. А як наші “незалежні” словники? Чи реєструють цю лексику, чи копіюють доробок офіцера Червоної армії Білодіда?
Старослов’янська спадщина багата на крилаті вирази, які пожвавлюють “пісне” буденне мовлення. Хто з нас не знає виразу ”устами маляти глаголить істина”? Часте вживання цього виразу у повсякденному мовленні урізало його урочисте звучання, а втім заміни у виразі дієслова глаголить на промовляє не спостережено. А раз так, то слово глаголати має право бути канонізованим серед лексики з обмеженою сферою вживання, якою є урочиста лексика.
Урочисту лексику не конче постачає нам старослов’янщина. Часом урочисте слово добирано з двох рівноправних синонімів. Слову зірка, наприклад, ми надаємо прозаїчнішого звучання, тоді як зоря звучить дещо піднесеніше: “…сині очі зорями цвітуть.” (В. Сосюра).
“Зірками цвітуть” не скажеш. Так само, мандрівних артистів ми радше звемо мандрівними зорями, а не зірками.
Піднесено-урочисту лексику творять ще приросток пре- та прислівник у ролі приростка все-. Форми всечесний, всесвітлий, прехороший, пресвятий, пренепорочний, прещедрий набувають від цих префіксів урочистого звучання: “Країно рідна! Хай тобі дощі несуть прещедру благостиню…!” (М. Рильський).
Академіки з ласки Кремля ставилися до цих форм дещо поблажливіше і ця лексика зайшла до словників, хоч і тут проведено селекцію. Відомі літературі лексичні одиниці пребезумний, преласкавий, пренеповинний, всечесний не сподобилися чести бути присутніми ні в шеститомному УРСІ ні в 11-титомному РУСІ.
Прочитавши про нехтування нашої урочистої лексики в минулому, не один читач подумає: “Чи не слід тепер переглянути канони мовознавчої науки зрілого соціялізму?” А таки треба, дорогі читачі, ой, треба!
47. ШОВКОВІ ЗАЙДИ
Впливи мов одна на одну – це палиця о двох кінцях. З одного боку, взаємовпливи мов сприяють розвиткові одної з них, або й обох пов’язаних впливами мов. З другого боку, коли йдеться про мову панівного етносу та мову поневоленого етносу, то взаємовпливи обертаються вимиванням оригінальної лексики з мови “менших братів” та заміною її лексикою “старшого брата”. Цей процес, що спочатку відбувається стихійно, часом знаходить “зрозуміння” у державних структурах панівного етносу, які цей процес прискорюють. Українська мова є наочним прикладом мови “меншого брата”, де окремі форми лексики, а то й цілі її масиви, зникають, а натомість мовці засвоюють “кращу” лексику від мови з вищим соціяльно-політичним статусом. Такий процес починається із, сказати б, офіційної лексики: назов грошових одиниць, назов державних установ та достойників, тоді захоплює ширші й ширші шари лексики та добирається і до побутового мовлення.
Хоч ми звикли спихати наші мовні негаразди на наших недоброзичливців, щоб не сказати відвертих ворогів, однак за деякі мовні ляпи ми не маємо жодних підстав винувати будь-кого, крім самих себе. Жоден “академічний” словник часів УССР – тлумачний чи перекладний – не рекомендує ідіоми посвячувати в таємниці, скороченої “знавцями” нашої мови до форми посвячувати в таїни. Бо українську форму втаємничувати не зуміли (чи прогледіли?) вичистити з нашої лексики навіть академіки з ласки КҐБ. Тому появу форм посвячувати в таїну, посвячений у таїну треба списати виключно на геніяльність наших перодряпів, які, засвоївши кухенну рідну мову та університетську – нерідну, мають себе за великих знавців української мови, всіляко відхрещуючись від своїх “запліснявілих” попередників. У наслідку маємо (на цей раз не те, що розкрадаємо), а те що маємо, а саме недовчених, але без міри амбітних містечкових невігласів з претенсіями на геніяльність. Душа не лежить цитувати ці мовні “шедеври”, зате зацитую дещо старшого сучасника: “Катерина просила родичів, які вже були втаємничені в захворювання Андрія…” (І. Вільде). Генії тут вжили б посвячені в таїни.