Я підвелася, розуміючи, що місіс Трейнор вже чекала, щоб випровадити мене.
— Еге ж, — промовила я, обтягуючи мамин піджак. — Е-е-е… Дякую. Побачимося взавтра о восьмій.
Мама накладала картоплю на татову тарілку. Вона поклала дві картоплини, а тато вихопив із сервірувальної тарілки третю та четверту. Мама перепинила його, повернувши картоплини назад у тарілку, й таки стукнула його по пальцях ложкою, коли він знов потягнувся по них. За невеличким столиком сиділи мої батьки, сестра з Томасом, мій дідусь і Патрик, який завжди приходив на вечерю по середах.
— Тату, — промовила мама до дідуся. — Може, хтось поріже тобі м’ясо? Трино, поріж дідусеві м’ясо.
Трина схилилася й стала вміло нарізати м’ясо на дідусевій тарілці. Для Томаса, який сидів з другого боку від неї, вона це вже зробила.
— То наскільки той чоловік покалічений, Лу?
— Напевне, не дуже, якщо вони ладні допустити до нього нашу дочку, — зауважив тато. Позаду мене працював телевізор, щоб тато й Патрик могли дивитися футбол. Час від часу вони завмирали з набитим ротом, удивляючись в екран поза мною і слідкуючи за пасом чи майже голом.
— Я гадаю, це чудова можливість. Вона працюватиме у великому маєтку. На хорошу сім’ю. Люба, вони, бува, не з аристократів?
На нашій вулиці «аристократом» уважався кожен, у кого в родині не було випадків притягнення до права за антисоціальну поведінку.
— Думаю, так.
— Сподіваюсь, ти відпрацювала свій реверанс, — вишкірився батько.
— А ти вже познайомилася з ним? — Трина перехилилась, щоб не дозволити Томасові зіштовхнути ліктем на підлогу свій сік. — З тим калікою. Яка він людина?
— Я познайомлюся з ним завтра.
— Дивно це. Ти проводитимеш із ним цілісінькі дні. По дев’ять годин. Бачитимеш його частіше, ніж Патрика.
— Це не важко, — відповіла я. Патрик з другого боку столу удавав, що зовсім не чує мене.
— І тобі ж не доведеться переживати за сексуальні домагання, — сказав тато.
— Бернарде! — гаркнула мама.
— Я лише озвучив те, що всі подумали. Мабуть, це найкращий бос для твоєї дівчини, га, Патрику?
Патрик посміхнувся. Він намагавсь відмовитися від картоплі, попри всі мамині зусилля. Цього місяця в нього було вуглеводне розвантаження, він готувавсь до березневого марафону.
— Знаєш, я ось подумала, може, тобі доведеться вивчити мову жестів? Тобто якщо він не зможе спілкуватись, як ти знатимеш, що він хоче?
— Мені не казали, що він не говорить, мамо.
Насправді я не здужала згадати, що казала місіс Трейнор. Тоді я була трохи шокована, що мене взяли на роботу.
— Може, він говорить через спеціальний пристрій. Як той науковець. Той, із «Симпсонів».
— Недоумок, — сказав Томас.
— Та ні, — заперечив Бернард.
— Стівен Гокінґ, — підказав Патрик.
— Еге, саме він, — підтвердила мама, перевівши осудливий погляд з Томаса на тата. Таким поглядом можна було заморозити кров.
— Вчиш його лаятися.
— Де там. І гадки не маю, звідки він це взяв.
— Недоумок, — промовив Томас, дивлячись прямо на діда.
Трина скривилася.
— Я б запанікувала, якби він говорив через голосовий апарат. Можете собі в’явити? Дай-мені-склянку-води, — перекривила вона уявного каліку.
Розумниця, але не достатньо розумна, щоб не завагітніти, як іноді бурмотів тато. Вона була першим членом нашої родини, який вступив до університету, але через появу Томаса мусила покинути навчання на останньому курсі. Мама й тато і досі сподівалися, що одного дня вона зробить родину багатою. Чи хоча б працюватиме в приймальні, а не в тісній скляній кабінці. Так чи інакше було б чудово.
— Перебуваючи в інвалідному візку, він не конче має говорити як далек[8], — сказала я.
— Однак ти мусиш тісно зблизитися з ним. Щонайменше, ти маєш витирати йому рота, поїти його тощо.
— То й що? Це ж не ракетобудування.
— Це каже жінка, яка колись навиворіт одягнула Томасові підгузок.
— Лише один раз.
— Двічі. З трьох разів.
Я поклала собі спаржевої квасолі, силкуючись здаватися більш оптимістичною, ніж почувалася.
Проте навіть в автобусі, дорогою додому, ті самі думки вже товклися в моїй голові. Про що ми говоритимемо? Ану ж як він просто дивитиметься на мене увесьденечки, схиливши голову? Чи панікуватиму я? А що, як не розумітиму, чого саме він хоче?.. Про мій догляд за живими організмами ходили легенди: після тих трагедій, що сталися з хом’яком, паличниками та золотою рибкою на ім’я Рендольф, ми більш не мали ані кімнатних рослин, ані домашніх тварин… І як часто поруч буде його сувора мати? Мені зовсім не подобалося, що за мною постійно стежитимуть. Місіс Трейнор здавалася жінкою, від погляду якої все валиться навіть із вправних рук.