— Що?
— Нічого. — Я вдихнула, з’єднала руки й прилаштовувалася, поки не відчула, що надійно його тримаю. Він був ширшим, ніж я гадала, й трохи важчим. І на рахунок три я потягнула його назад.
— О Боже! — вигукнув він мені в плече.
— Що? — Я мало не впустила його.
— Ваші руки до біса холодні.
— Авжеж. Якби ви потрудилися підвестися з ліжка, то дізналися б, що насправді надворі сніг.
Я жартувала, та раптом усвідомила, що його шкіра під футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Він злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, і я спробувала рухатися якомога повільніше та ніжніше. Він показав на пристрій дистанційного управління, що піднімав угору його голову та плечі.
— Тільки не занадто, — пробурмотів він. — Трохи паморочиться в голові.
Я ввімкнула світло біля ліжка, щоб глянути на нього, ігноруючи його слабкий протест.
— Вілле, з вами все гаразд? — я двічі повторила, перш ніж він відповів мені:
— Не найкращий мій день.
— Вам потрібні знеболювальні?
— Так… найсильніші.
— Може, дати парацетамол?
Зітхнувши, він одкинувся на прохолодну подушку.
Я дала йому склянку й прослідкувала, щоб він проковтнув ліки.
— Спасибі, — сказав він потому, і я занепокоїлась: Вілл ніколи не дякував мені.
Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.
— Ідіть, — пробурмотів він.
Я пішла.
Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», — наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?
Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл — усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася у Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.
— Вілле, — тихо покликала я.
Він не ворушився.
— Вілле.
У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.
Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.
— Пробачте, — сказала я, відсахнувшись.
Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.
— Я Лу, — мені здалося, що він мене не впізнав.
На його обличчі виступило легке роздратування.
— Я знаю.
— Хочете супу?
— Ні, дякую. — Він стулив повіки.
— Ще знеболювального?
На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра видалася мені гарячою та вогкою від поту. Я почала нервуватись.
— Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дістатись сюди?
— Нічого… Зі мною все гаразд, — пробурмотів він і знову заплющив очі.
Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Відчинила шафку з ліками, коробками гумових рукавичок і марлевих пов’язок і зрозуміла, що не маю в’явлення, що з усім цим робити. Я скористалася була інтеркомом, щоб поговорити з Вілловим батьком, але дзвінок загубився в порожньому будинку. Чути було його відгомін за дверима флігеля.
Я вже збиралася зателефонувати місіс Трейнор, коли відчинилися задні двері й в хату, закутаний в шари об’ємного одягу, ввійшов Натан. З-під вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зі свистом увірвалися холодне повітря й легкий сніговий вихор.
— Здорова була! — промовив він, струшуючи сніг з черевиків.
Будинок неначе раптом прокинувся з дрімоти.
— Слава Богу, що ти прийшов, — сказала я. — Віллові зле. Він проспав мало не весь ранок і майже нічого не пив. Я не знаю, чим зарадити.