Я рідко в житті була така щаслива бачити когось.
— Так.
— Чудово. Маєш півгодини перерви. У нас із містером Ті є дещо, чому треба приділити увагу.
Я не планувала йти на обід, але щойно зачула про перерву, майже побігла до вішалки по пальто. Вийшовши з того будинку, я мало не зомліла від полегші. Підняла комір, повісила на плече сумочку й вирушила на прогулянку по алеї, неначе й справді хотіла кудись іти. Майже півгодини блукала навколишніми вулицями, видихаючи гарячі клуби пари у свій щільно загорнутий шалик. У цьому кінці міста не було жодної кав’ярні, з того часу як «Булочку з маслом» закрито. Замок спорожнів. Найближче місце поїсти був гастропаб, але я навряд чи дозволила б собі там чогось випити, не кажучи вже про те, щоб підобідати. Усі автомобілі на стоянці були здоровезні й дорогі, з новими номерними табличками.
Я зупинилась на стоянці замку й, допевнившись, що мене не видно з Ґранта-гаусу, набрала номер сестри.
— Здорова.
— Ти ж знаєш, що я не можу говорити в робочий час. Ти не кинула роботу?
— Ні. Просто хотіла почути дружній голос.
— Невже він аж настільки страшний?
— Трино, він мене ненавидить. Дивиться на мене, немов на якесь сміття. І він навіть не п’є чай. Я від нього ховаюся.
— Не можу повірити, що чую це.
— Що?
— Отака ловися! Та ти просто побалакай із ним. Ясна річ, він нещасний. Застряг у клятому інвалідному візку. А з тебе, ймовірно, ніякої користі. Просто поговори з ним. Краще пізнай його. Що станеться в найгіршому разі?
— Не знаю… Я не знаю, як це витримати.
— Я не казатиму мамі, що ти кидаєш роботу, не пропрацювавши й півдня. Лу, тобі навіть допомоги з безробіття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобі зробити це.
Вона мала слушність. Я зрозуміла, що ненавиджу свою сестру.
Настала коротка пауза. А далі Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозуміла: у мене справді найгірша в світі робота.
— Слухай, — мовила вона. — Це ж лише півроку. Пропрацюєш півроку, з’явиться корисний запис у резюме, і зможеш дістати роботу, яка тобі подобається. І, до речі, подивись на це з іншого боку — принаймні ти не працюєш на птахофабриці в нічну зміну.
— Нічні зміни на птахофабриці здаються відпусткою супроти…
— Я йду, Лу. Почуємось пізніше.
— Може, ви хочете кудись поїхати пополудні? Ми можемо взяти автомобіль.
Натан пішов майже півгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскільки це було можливо, й подумала: як проведу іще годину в цьому тихому будинку, здурію.
Він повернув голову в мій бік.
— І куди ви пропонуєте?
— Не знаю. Можна просто покататись за містом.
Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цілком спокійна та компетентна, і як результат ніхто її не підштрикує. Мені здавалось, я говорю по-професійному — з розумінням, оптимістично.
— За містом, — проказав він, наче роздумуючи. — І що б ми там побачили? Дерева? Небо?
— Не знаю. А що ви звичайно робите?
— Я нічого не роблю, міс Кларк. Я не можу нічого робити. Сиджу. Просто існую.
— Ну, — промовила я, — мені сказали, що у вас є автомобіль, пристосований для використання інвалідних візків.
— І ви турбуєтеся, що він не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня?
— Ні, але я…
— Ви пропонуєте мені вийти й погуляти?
— Я просто подумала…
— Ви подумали, що мені корисно прокататися? Ковтнути свіжого повітря?
— Я просто намагаюся…
— Міс Кларк, моє життя не надто покращиться від прогулянки Стортфолдівськими путівцями.
Він одвернувся.
Його голова вгрузла в плечі, і я подумала, чи зручно йому так. Утім, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сиділи в тиші.
— Може, принести вам комп’ютера?
— Навіщо? Ви згадали про групи підтримки квадриплегіків, до яких я можу приєднатися? «Ми — квадриплегіки»? «Клуб оли´в’яних коліс»?
Я зробила глибокий вдих і, намагаючись звучати впевнено, проказала:
— Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дізнатися одне про одного більше…
Щось у його обличчі змусило мене запнутися. Він дививсь на стіну перед собою, і його підборіддя тіпалося.
— Просто… це справді довго. Увесь день, — провадила я далі. — Може, якщо ви розповісте мені трохи про те, що ви робите, що вам подобається, то я зможу… зробити все так, як ви любите.
Цього разу тиша була болюча. Вона повільно проковтнула мій голос, і я не знала, що робити з руками. Трина та її компетентна манера випарувалися. Урешті візок захурчав, а Вілл спрокво`лу повернувсь до мене обличчям.