— Ось що я знаю про вас, міс Кларк. Мати каже, що ви балакуча. — Він сказав це так, неначе говорив про ваду. — Ми можемо укласти угоду: біля мене ви станете не надто говірка?
Я насилу ковтнула, відчуваючи, як горить моє обличчя.
— Гаразд, — мовила я, коли знову змогла говорити. — Я буду на кухні. Коли щось захочете, просто покличте.
— Ти ж не можеш усе отак кинути.
Я лежала поперек ліжка, задерши ноги на стіну, як робила ще підлітком. Я повернулась у свою кімнату після вечері, що на мене не було схоже. Коли народився Томас, вони з Триною переїхали у велику кімнату, а я перебралася в комірчину, таку малу, що, просидівши в ній понад півгодини, можна було відчути напад клаустрофобії. Одначе я не воліла сидіти внизу з мамою та дідусем, бо мама й далі дивилася на мене занепокоєно й повторювала: «Усе зміниться на краще, люба» або «Жодна робота не видається чудовою першого дня», неначе вона працювала останні двадцять років. Я почувалась винуватою, хоча ще навіть нічого не зробила.
— Я не казала, що кидаю її.
Як завжди, Трина увірвалася до мене, не постукавши, натомість я незмінно повинна була тихенько стукати в її двері, мовляв, ану ж як Томас спить.
— А якби я була гола? Могла б принаймні крикнути, перш ніж увійти.
— Я бачила й гірше. Мама думає, що ти хочеш звільнитися.
Я спустила ноги зі стіни й різко сіла.
— О Боже, Трино. Це гірше, ніж я думала. Він такий нещасний.
— Він не може рухатися. Авжеж, нещасний.
— Він саркастичний та в’їдливий. Щоразу, коли я щось говорю чи пропоную, він дивиться на мене, як на дурепу, або каже щось таке, від чого я почуваюся дворічною.
— Ти, мабуть, і говориш усякі дурниці. Вам просто потрібно звикнути одне до одного.
— Та ні. Я така обережна. Я майже нічого не казала, окрім «Хочете кудись вийти?» чи «Хочете чаю?»
— Ну, може, він попервах такий з усіма, поки не зрозуміє, що ти там затримаєшся. Б’юся об заклад, у них багато доглядальниць змінилося.
— Він навіть не хоче, щоб я була з ним в одній кімнаті. Не думаю, Катрино, що я там затримаюсь. Справді-бо, якби ти була там, то зрозуміла б.
Трина мовчала і якийсь час просто дивилась на мене. Вона підвелася й виглянула в двері, неначе перевіряючи, чи є хтось у коридорі.
— Я думаю повертатися в коледж, — сказала вона нарешті.
Щоб усвідомити цей поворот, мені знадобилося кілька секунд.
— Боже мій, — промовила я. — Але…
— Я маю намір узяти кредит, щоб заплатити за навчання. З усім тим, я можу мати через Томаса особливі умови. Університет пропонує мені пільговий тариф, бо… — Вона схвильовано знизала плечима. — Там уважають, що я можу досягти успіху. Хтось покинув курс економіки та управління, тому мене можуть прийняти на це місце від початку наступного семестру.
— А що з Томасом?
— На території студмістечка є дитсадок. Ми можемо жити в пільговій квартирі в гуртожитку й повертатись сюди майже щотижня по вихідних.
— Ого.
Я відчувала її погляд, але не знала, що робити з виразом свого обличчя.
— Я відчайдушно хочу знову використовувати свій мозок. Укладання букетів вбиває мене. Я хочу вчитися. Я хочу вдосконалюватись. І мені набридло, що мої руки завжди холодні від води.
Ми обидві втупилися в її руки, які мали рожевий відтінок, навіть у тропічному теплі нашого будинку.
— Але…
— Так, Лу, я не буду працювати. Я не зможу нічого дати мамі. Може… Може, й мені знадобиться невеличка допомога.
Трина зніяковіла. Вона дивилась на мене, майже перепрошуючи.
Унизу мама сміялася з чогось у телевізорі. Ми чули, як вона голосно промовляла щось до дідуся. Вона часто пояснювала йому сюжет шоу, хоч ми й не раз казали їй, що це не потрібно… Я не здужала говорити. Зміст сестриних слів поволі, але невблаганно доходив до мене. Я відчувала себе жертвою мафії, що спостерігала, як довкола її кісточок тужавіє бетон.
— Я справді мушу, Лу. Я хочу для Томаса більшого, більшого для нас обох. Єдиний спосіб це зробити — повернутися в коледж. У мене немає Патрика. І не певна, що колись буде, зважаючи на те, що ніхто навіть близько не зацікавився мною, коли з’явився Томас. Я мушу зробити все, що можу, сама.
Я мовчала, тоді вона додала:
— Заради мене й Томаса.
Я кивнула.
— Лу. Будь ласка.
Зроду не бачила мою сестру такою раніше. Я почувалася вкрай ніяково. Я підняла голову й постаралася всміхнутися. А коли заговорила, то не впізнала свого голосу.
— Отже, як ти й кажеш. Просто потрібно звикнути до нього. Першими днями кількома має бути важко, правда?