4
Минуло два тижні, й життя поточилося своїм звича`єм. Щоранку о восьмій я з’являлася в Ґранта-гаусі, повідомляла, що прийшла, а після того, як Натан закінчував допомагати Віллові одягатися, уважно слухала, що він розповідав мені про Віллові ліки або, що важливіше, про його настрій.
Коли Натан ішов, я налаштовувала для Вілла радіо або телевізор, готувала та розподіляла таблетки, іноді подрібнювала їх у ступці невеличким мармуровим товкачиком. Як велося, хвилин за десять він чітко давав зрозуміти, що втомився від моєї присутності. З того моменту я збавляла час у флігелі, беручись до домашньої роботи: прала ще чисті кухонні рушники або з допомогою різних насадок для пилосмока очищала якнайменші шматки плінтуса чи підвіконня, скрупульозно зазираючи у Віллову кімнату що п’ятнадцять хвилин, як веліла місіс Трейнор. Та щоразу я заставала його у візку, з якого він споглядав у вікно похмурий сад.
Пізніше я приносила йому пити — воду або один із тих висококалорійних напоїв, які мали підтримувати його вагу й скидались на шпалерний клей пастельного кольору, чи давала їсти. Він міг трохи рухати п’ястками, але не повністю рукою, тому його доводилося годувати, ложка за ложкою. Ця частина дня була найгірша. Так чи інак мені здавалося неправильним годувати з ложки дорослого чоловіка, і через це я ставала незграбною. Вілл так сильно ненавидів цей процес, що навіть відводив очі, поки я годувала його.
А тоді перед першою приїжджав Натан, я хапала своє пальто й зникала. Я блукала вулицями, іноді їла обід на автобусній зупинці поруч із замком. Було холодно, й, напевно, я здавалася жалюгідною, примостившись там зі своїми канапками, але мене це не хвилювало. Я не здужала провести ввесь день у тому будинку.
Пополудні ставила якийсь фільм — Вілл був членом DVD-клубу, і нові фільми надходили поштою щодень, однак він ніколи не пропонував мені переглянути фільм разом із ним, тому я, як звичайно, сиділа на кухні або в кімнаті для гостей. Перегодом почала приносити книжки та журнали, однак почувалась винуватою, бо практично не працювала й тому ніколи не могла зосередитись на читаному. Подеколи наприкінці дня заглядала місіс Трейнор, хоча вона зі мною ніколи багато не говорила, просто перепитувала, чи все гаразд, і, здавалося, єдиною прийнятною відповіддю на це мало бути «так».
Вона запитувала Вілла, чи потрібно йому щось, інколи пропонувала назавтра прогулянку чи зустріч із другом, який розпитував за нього, хоч Вілл майже завжди відповідав зневажливо або й геть грубо. Складалося враження, це завдавало їй болю. Вона перебирала пальцями золотий ланцюжок і знову зникала.
Його батько, гладкий, з вигляду лагідний чоловік, зазвичай приходив, коли я вже йшла. Він був схожий на чоловіків у панамах, що спостерігають за грою в крикет. Він начебто керував справами замку, покинувши свою добре оплачувану роботу в місті, був неначе той добрий землевласник, що вряди-годи викопував картоплину, просто щоб не втратити навички. Щовечора рівно о п’ятій він закінчував роботу й сідав із Віллом дивитися телевізор. Інколи, покидаючи будинок, я чула, як він коментує новини.
Протягом перших двох тижнів я ретельно вивчала Вілла Трейнора. Здавалося, він намагався взагалі не бути схожим на того чоловіка, яким був колись. Його світло-каштанове волосся утворювало безладну копицю, а щелепа заросла щетиною. Його сірі очі були окреслені чи то виснаженням, чи то наслідками постійного фізичного дискомфорту (Натан сказав, що він рідко почувається добре). Вони мали порожній погляд очужілої людини, яка відхилилась од світу. Це було схоже на своєрідний захисний механізм, — очевидьки, іншого способу пристосуватися до теперішнього свого життя, як удавати, що все це відбувається не з ним, він не бачив.
Мені хотілося пожаліти його. Справді. У ті моменти, коли я бачила, як Вілл видивляється у вікно, він здавався мені найсумнішою людиною з тих, кого я знала. Але з плином часу я збагнула, що в такому стані він не тільки через те, що застряг у цьому візку й втратив фізичну свободу, а й через цілу купу принижень і проблем зі здоров’ям, ризиків і нездужань, які ніколи не закінчуються. Я вирішила, що, бувши Віллом, теж, мабуть, була б у добрячій зажурі.
Але ж Господи-світе, як гидко він поводився зі мною. Він знаходив ущипливу відповідь на будь-які мої слова. Коли я питала, чи тепло йому, Вілл відрубував, що цілком спроможний повідомити мене, якщо йому знадобиться ще одна ковдра. Коли я питала, чи не надто гучно гуде пилосмок — я не хотіла переривати його фільм, він запитував у відповідь мене, чи я ще не винайшла спосіб пилосмочити безшумно. А коли я годувала його, він скаржився, що їжа дуже гаряча або дуже холодна, або що я тримаю виделку біля рота тоді, коли він ще не ковтнув попереднє. Вілл умів так вивернути майже все, що я казала чи робила, що я почувалася дурепою.