За ті перші два тижні я навчилася робити байдужу міну, просто повертатися й зникати в іншій кімнаті та говорити з ним якнайменше. Я стала нена`видіти його, і, впевнена, він це знав.
Як виявилося, сумувати за своєю старою роботою можна ще більше, ніж колись. Я сумувала за Френком, за тим, як радо він вітав мене щоранку. Сумувала за клієнтами, їхнім товариством і неквапливими балачками, що наростали та стихали біля мене, як хвилі лагідного моря. У цьому ж будинку, красивому та багатому, завсігди панувала, неначе в морзі, непорушна, мертва тиша. «Шість місяців, — повторювала я про себе, коли ставало особливо нестерпно. — Шість місяців».
А потім, того четверга, саме коли я змішувала Віллів висококалорійний напій, який він приймав ізранку, в залі почулися незнайомі голоси. Я завмерла, тримаючи виделку в руці. Окрім місіс Трейнор, чути було молодий жіночий голос, із правильною мовою, та чоловічий.
У дверях кухні з’явилася місіс Трейнор, і я спробувала здаватись заклопотаною, швидко збиваючи рідину в склянці.
— Співвідношення води й молока 60 до 40? — запитала вона, вдивляючись у напій.
— Так. Полуничний.
— Віллові друзі прийшли навідати його. Було б краще, якби ви…
— У мене тут багато справ, — відказала я (а про себе зраділа, що на якусь годину звільнюсь од його товариства) і закрутила кришечку на склянці.
— Принести вашим гостям чай або каву?
Вона майже здивувалась.
— Так. Це було б дуже люб’язно. Каву. Думаю, я…
Місіс Трейнор здавалася ще напруженішою, ніж звичайно, очі металися в бік коридору, звідки долинав низький гул голосів. Я здогадалася, що навідують Вілла не часто.
— Думаю… я залишу їх самих. — Вона виглянула в коридор, було видно, що думки її літали десь далеко. — Руперт. Це Руперт, його давній друг з роботи, — промовила вона, раптом повертаючись до мене. Я відчула, що місіс Трейнор мала щось важливе, чим хотіла з кимось поділитися. — І Алісія. Вони були… дуже близькі… певний час. Було б добре чаю. Дякую вам, міс Кларк.
Повагавшись якусь мить, я відчинила двері, обіпершись на них стегном так, щоб не перехилити тацю в руках.
— Місіс Трейнор сказала, що ви не проти випити трохи кави, — сказала я й поставила тацю на низького столика. Помістивши Віллову склянку в утримувач стільця та повернувши соломинку так, щоб він, лише порухавши головою, дістав її, я крадькома глянула на його гостей.
Насамперед я помітила жінку. Довгонога білявка зі шкірою кольору карамелі, вона належала до тих жінок, які змушували мене задуматися, чи й справді всі люди належать до того самого виду. Вона скидалася на породисту кобилу. Час від часу я бачила таких жінок. Як звичайно, вони піднімались, підплигуючи, схилом до замку, тягнучи за собою малят, одягнутих у «Боден», а коли заходили в кав’ярню, там лунали їхні кришталево чисті розкуті голоси: «Гаррі, любий, хочеш кави? Попрохати, хай приготують тобі макіято?» Це, поза сумнівом, була жінка-макіято. Вона пахла грошима, впевненістю та життям зі сторінок глянсового журналу.
Тоді я подивилась на неї уважніше й, стрепенувшись, зрозуміла: це жінка з лижної світлини Вілла, й почувається вона якось незручно.
Білявка чоломкнула Вілла в щоку й відступила на крок назад, ніяково усміхаючись. На ній була брунатна жилетка зі стриженого смушка (у ній я скидалася б на єті), а шию огортав світло-сірий кашеміровий шарф, який вона почала перебирати в руках, наче не могла вирішити, знімати його чи ні.
— Маєш гарний вигляд, — промовила вона до Вілла. — Справді. Ти… трохи запускаєш волосся.
Вілл не відреагував. Він просто дивився на неї з незворушним обличчям, як завжди. На мить я відчула вдячність, що він дивився так не лише на мене.
— Новий візок, еге? — Чоловік постукав по спинці Віллового візка й, схиливши підборіддя, закивав на знак схвалення, немов милувавсь першокласним спортивним автомобілем. — На вигляд… досить хитромудрий. Дуже… високотехнологічний.
Я не знала, що робити. Якусь мить стояла там, переступаючи з ноги на ногу, допоки тишу не сколихнув голос Вілла.
— Луїзо, чи не могли б ви ще підкинути кілька полін у вогнище? Схоже, воно пригасає.
Це вперше він назвав моє ім’я.
— Авжеж, — сказала.
І заметушилася біля пічки, роздуваючи вогонь та вибираючи в кошику поліна підхожого розміру.