— Боже, надворі так холодно, — сказала жінка. — Як добре мати справжній вогонь.
Я відчинила дверцята пічки й підштовхнула коцюбою розжарені поліна.
— Тут на добрих кілька градусів холодніше, ніж у Лондоні.
— Таки-так, — погодився чоловік.
— Я думала про те, щоб і собі придбати пічку. Очевидно, вони набагато ефективніші за відкритий вогонь.
Алісія трохи нахилилася, щоб оглянути пічку, наче вона зроду не бачила таких раніше.
— Так, я теж таке чув, — сказав чоловік.
— Треба з’ясувати це питання. Бо плануєш собі щось, а потім… — Вона затихла. — Чудова кава, — додала вона, помовчавши.
— Ну то… що робиш, Вілле? — У голосі чоловіка вчувалась вимушена веселість.
— Майже нічого, як не дивно.
— Але фізіотерапія та все інше… Це щось дає? Хоч якесь… покращення.
— Не думаю, Руперте, що найближчим часом стану на лижі, — Віллів голос просяк сарказмом.
Мені стало смішно. Таким я і знала Вілла. Я почала змітати попіл біля пічки. Мені здавалося, що всі вони спостерігали за мною. Тягарем нависла тиша. Раптом я подумала, що з мого джемпера виглядає етикетка, й стала боротися з бажанням перевірити.
— То що, — сказав нарешті Вілл, — чим маю завдячувати такому задоволенню? Минуло… вісім місяців.
— О, розумію. Мені дуже шкода. Це було… Я страшенно заклопотана. В мене нова робота в Челсі. Керую бутиком Саші Ґольдштейн. Ти ж пам’ятаєш Сашу? На вихідні також багато роботи. Там так людно по суботах. Вільного часу майже немає, — голос Алісії став знервованим. — Я кілька разів дзвонила. Тобі казала мама?
— А в «Льюїнз» справжня божевільня. Вілле, ти… Та ти й сам розумієш, що це таке. У нас новий партнер. Чолов’яга з Нью-Йорка. Бейнз. Ден Бейнз. Ти з ним не перетинався?
— Ні.
— Клятий чортяка, працює мало не двадцять чотири години на добу й чекає від інших того самого. — Було відчутне полегшення чоловіка, коли він знайшов зручну для себе тему. — Ти ж знаєш трудову етику янкі: більше ніяких довгих обідів, жодних брудних жартів. Кажу тобі, Вілле, атмосфера повністю змінилася.
— Справді.
— Саме так. Презентеїзм[10] у всій пишноті. Буває, навіть із крісла піднятись не насмілююся.
Здавалося, з кімнати висмоктали все повітря. Хтось кашлянув.
Я підвелася й витерла долоні об джинси.
— Піду… принесу ще дров, — промурмотіла я десь у бік Вілла і, взявши кошика, втекла.
Надворі було морозно, але я затрималася там, вибираючи поліна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще — втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кімнату. Проте було занадто холодно, мій вказівний палець, яким я користуюся в шитті, посинів першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повільніше й, увійшовши до флігеля, поволі сунула коридором. Коли наблизилась до вітальні, через прочинені двері почула жіночий голос.
— Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, — сказала вона. — У нас… новини.
Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.
— Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.
Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:
— Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…
Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.
— Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…
І знову мертва тиша.
— Вілле, будь ласка, скажи щось.
— Вітаю, — сказав він нарешті.
— Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…
— Як мило з його боку.
— Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.
— Не сумніваюся, — відрубав Вілл.
— Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, — упав у річ Руперт. — Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…
Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути, й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруження. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.
— Годі, друже. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.
— Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.
Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.
10
Презентеїзм — перебування на робочому місці понад встановлений час або коли людина хворіє.