— Подобається?
— Що?
— Вікенд в Іспанії. Замість відпустки в Греції. Можеш полежати біля басейну, якщо не в захваті від сорокамильного велопробігу. Ми могли б дістати дешеві авіаквитки. Через шість тижнів. Тепер, коли ти купаєшся в грошах…
Я згадала про місіс Трейнор.
— Не знаю… Навряд чи вони зрадіють, що я так хутко беру відгул.
— Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я поїду? Мені справді хочеться провести тренування на висоті. Я роздумую про щось більше.
— Про що більше?
— Тріатлон. «Екстрим вікінг». Шістдесят миль на велосипеді, біг — тридцять миль — і хороший довгий заплив у холодних північних морях.
Про «Вікінг» говорили з благоговінням ті, хто брав у ньому участь, вони носилися зі своїми травмами, як ветерани якоїсь віддаленої та надто жорстокої війни. Патрик майже прицмокував з нетерплячки. Я подивилась на свого бойфренда, наче той справді був не з цієї планети. На мить мені здалося, що краще б він працював у телепродажах і не міг проминути автозаправку, не затарившись батончиками «Марс».
— Ти справді збираєшся це зробити?
— А чом би й ні? Я ніколи не почувався краще.
Я подумала про все це додаткове підготовлення — нескінченні розмови за вагу та відстань, фізичну форму та витривалість. Останнім часом привернути увагу Патрика було досить важко.
— Ми можемо зробити це разом, — сказав він, хоч ми обоє знали, що він не вірив у це.
— Я залишаю це на тебе, — відповіла я. — Справді. Не втрачай можливості.
І замовила чизкейк.
Якщо я думала, що після вчорашніх подій у Ґранта-гаусі настане відлига, то помилялася. Я привіталася з Віллом широкою усмішкою й бадьоро крикнула «Здоров!», та він навіть не постарався відвернутися од вікна.
— Не найкращий день, — пробурмотів Натан, одягаючи своє пальто.
Це був мерзенний ранок: низьке захмарене небо, за вікнами порошила мряка, і важко було навіть уявити, що колись іще вигляне сонце. Навіть я в такі дні ставала похмурою. Не дивина, що Вілл почувався гірше. Я заходилась коло ранкових справ, раз у раз повторюючи про себе, що все те не має значення. Хіба вам конче має подобатися ваш роботодавець? Багатьом людям не подобається. Я згадала Тринину керівницю, серійну «розлученку» з нещирим обличчям, яка стежила за тим, скільки разів моя сестра ходила в туалет, і кидала в’їдливі коментарі щодо роботи її сечового міхура, яка, на думку начальниці, виходила за межі розумного. Та й, окрім того, я вже пропрацювала тут два тижні. Це означало, що лишилося всього п’ять місяців і тринадцять робочих днів.
Світлини акуратно лежали в нижній шухляді, куди я поклала їх напередодні. Присівши навпочіпки, я почала розкладати їх долі та сортувати, оцінюючи, які рамці зможу полагодити. Речі я лагоджу незгірше. Ще й до всього, як я гадала, це був хороший спосіб убити час.
Так минуло хвилин із десять, коли стриманий хуркіт моторизованого інвалідного візка попередив мене про Віллів приїзд.
Він став біля дверей і подивився на мене. Під очима лежали темні тіні. Натан казав мені, що іноді він узагалі майже не спить. Я не хотіла думати про те, що відчуваєш, коли лежиш уночі в пастці ліжка, не в змозі вибратися звідти, а компанію тобі складають лишень похмурі думки.
— Я вирішила поглянути, чи можна полагодити хоч кілька рамок, — сказала я, піднявши одну з них. На знімку він вправлявся в банджі-джампінгу. Я намагалася бути життєрадісною (Йому потрібен хтось оптимістичний, хтось позитивний.).
— Навіщо?
Я закліпала.
— Ну… Я подумала, що деякі ще можна врятувати. Ось принесла із собою клей для дерева, якщо ви дасте згоду лагодити їх. А може, хочете замінити їх, тоді я збігаю в місто під час моєї обідньої перерви й пошукаю інші. Ми можемо поїхати разом, якщо забажаєте…
— Хто вам сказав їх лагодити?
Він непохитно дивився на мене.
«Ой-ой-ой», — подумала я.
— Я… Я просто намагаюсь допомогти.
— Ви хотіли виправити те, що я зробив учора.
— Я…
— Знаєте що, Луїзо? Було б непогано, хоча б раз, щоби хтось звернув увагу на те, чого хочу я. Розбиті фотографії — не є нещасний випадок. Це не спроба радикальних змін дизайну інтер’єру. Я просто не хочу більше їх бачити.
Я звелася на ноги.
— Мені дуже шкода. Я не думала, що…
— Ви думали, що знаєте краще. Кожен гада, що знає, що мені потрібно: «Поставмо знову ті кляті фотографії. Бідний каліка матиме, на що дивитись». Я не хочу, щоб ці кляті фотографії дивились на мене щоразу, як я, застрягши в своєму клятому ліжку, чекаю, поки хтось прийде й витягне мене. Зрозуміло? Як гадаєте, це може дійти до вас?