А для місіс Трейнор, о Боже, для місіс Трейнор, я, схоже, була найдурніша та найбезвідповідальніша людина на всій земній кулі.
Усе почалося з фоторамців. Ніщо в цьому будинку не лишалося непоміченим для місіс Трейнор, і я мала б знати, що розгром рамців кваліфікуватиметься як землетрус. Вона розпитувала мене, на скільки точно часу я покинула Вілла самого, що стало причиною, як швидко я прибрала той безлад. Насправді вона не критикувала мене, бо була занадто шляхетна, щоб навіть підвищити голос, але те, як вона повільно кліпала очицями, слухаючи мої відповіді, та її коротке мугикання під час моєї розповіді сказали мені все, що я хотіла знати. Для мене не стали несподіванкою слова Натана про те, що вона — мировий суддя.
Місіс Трейнор гадала, що краще мені не покидати Вілла самого так довго наступного разу, хоч би якою ніяковою здавалась ситуація, гм… Вона радила мені не ставити речі так близько до краю, коли наступного разу я витиратиму пил, адже їх можна випадково скинути долі, гм… (Схоже, вона воліла вірити, що це був нещасний випадок.) Місіс Трейнор змусила мене почуватися заплішеною дурепою, і, відповідно, я ставала такою, коли та була поруч. Вона завжди заходила саме тоді, коли я щось упускала на підлогу чи боролася з регулятором плитки абощо. А коли я заходила знадвору, несучи дрова, вона стояла в передпокої з дещо роздратованим виглядом, немов мене не було набагато більше часу, ніж насправді.
Дивно, але її ставлення дошкуляло мені більше, ніж грубість Вілла. Кілька разів я навіть хотіла запитати її прямо, що не так. «Ви сказали, що наймаєте мене через моє ставлення до життя, а не через професійні навички, — хотіла сказати я. — Ну, от я й веселюся що Божий день. Бадьора, як ви й хотіли. То в чому ж ваш клопіт?»
Але Камілла Трейнор не з тих жінок, яким можна сказати таке. Та й, окрім того, у мене було таке відчуття, що ніхто в цім будинку ніколи нічого в живі очі не говорить.
«Лілі, наша остання дівчина, мала доволі розумну звичку використовувати цю каструлю на два овочі відразу» — означало «Ти створюєш забагато безладу».
«Вілле, може, ти хочеш чаю?» — насправді означало «Не знаю, що тобі й сказати».
«Гадаю, мені треба упорядкувати деякі документи» — означало «Ти грубіяниш, тому я збираюся вийти з кімнати».
Усе це вимовлялося зі злегка болючим виразом, і тонкі пальці перебирали ланцюжок із розп’яттям. Вона була така стримана, така розсудлива. Поруч із місіс Трейнор моя мама скидалась на Емі Вайнгаус. Я ввічливо всміхалася, удавала, що нічого не помітила й виконувала роботу, за яку мені платили.
Або принаймні намагалася.
— Чому, чорт би вас узяв, ви намагаєтеся підсунути мені моркву?
Я подивилась на тарілку. Я спостерігала за телеведучою та розмірковувала, чи не пофарбувати мені волосся в такий самий колір.
— Що? Ні.
— Намагаєтеся. Ви розім’яли її та домішали до соусу. Я бачив на власні очі.
Я почервоніла: так воно й було. Я сиділа й годувала його, тим часом як обойко краєм ока дивилися обідні новини. На обід були ростбіф і картопляне пюре. Місіс Трейнор веліла мені покласти на тарілку три види овочів, хоча Вілл досить чітко сказав, що сьогодні він не хоче овочів. Напевне, вся їжа, яку мені загадали приготувати, була збалансована до найменшої дрібниці.
— Чому ви намагаєтесь запхати в мене моркву?
— Я не намагаюся.
— Отже, моркви тут немає?
Я дивилась на дрібні помаранчеві шматочки.
— Ну, добре… Є.
Він чекав, підвівши брови.
— Гм… Я просто подумала, що овочі будуть вам корисні.
Почасти я робила це з поваги до місіс Трейнор, почасти — через звичку. Я звикла годувати Томаса, переминаючи овочі в пюре та ховаючи його під купами картоплі або в макаронах. Кожен шматочок, який ми впихали в нього, здавався невеличкою перемогою.
— Поговорімо відверто. Ви вважаєте, чайна ложка моркви поліпшить якість мого життя?
В устах Вілла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопілою, хоч би що Вілл сказав чи зробив.
— Я вас зрозуміла, — спокійно відповіла я. — Більше цього не робитиму.
Коли ж разом ні з цього ні з того Вілл Трейнор розсміявся. Зайшовся сміхом, неначе й сам цього не сподівався.
— На Бога! — Він похитав головою.
Я витріщилась на нього.
— Що, чорт його бери, ви ще понапихували в мої страви? А далі ви проситимете мене відкрити тунель, щоб містер Поїзд доставив трохи перетертої брюссельської капусти на чортову станцію під назвищем Шлунок?