Вілл не промовив жодного слова, відтоді як вийшов із дому.
Сама лікарня була невисока блискуча будівля, а бездоганний вестибюль більше скидався на модерновий готель, можливо, завдяки приватному страхуванню. Я затрималась позаду, поки Вілл називав адміністраторові своє ім’я, а потім пішла за ним і Натаном по довгому коридору. Натан ніс величезний нараменник, у якому помістилося все, що Віллові могло придатися під час його короткого візиту, від склянок до запасного одягу. Того ранку він упакував його при мені, докладно розповідаючи про всі можливі непередбачені випадки.
— Ще добре, що ми не надто часто це робимо, — сказав він тоді, помітивши подив на моєму обличчі.
До лікаря з Віллом я не пішла. Ми з Натаном сиділи на стільцях біля кабінету консультанта. Лікарнею тут не пахло, а на вікні у вазі стояли свіжі квіти. Не якісь звичайні квітки. Величезні екзотичні рослини, назви яких я не знала, були майстерно зібрані в лаконічні букети.
— Що вони там роблять? — запитала я, коли минуло десь із півгодини.
Натан відірвав очі від книжки.
— Це просто його черговий піврічний огляд.
— Щоб побачити, чи йому кращає?
Натан відклав книжку.
— Йому не кращає. Це пошкодження спинного мозку.
— Але ти проходиш із ним фізіотерапію й таке інше.
— Я намагаюся підтримувати його фізичний стан, щоб не атрофувалися м’язи, не вимивався кальцій з кісток, а в ногах не застоювалася кров тощо.
Коли він знову заговорив, його голос був лагідним, наче він боявся розчарувати мене.
— Він не ходитиме, Луїзо. Це відбувається тільки в голлівудських фільмах. Ми просто намагаємося зняти біль і підтримувати ті рухи, на які він іще здатний.
— І Вілл робить усе те? Оту фізіотерапію. Здається, він не хоче робити нічого з того, що я пропоную.
Натан скривився.
— Робить, але, думаю, серце його на це вже не пристає. Коли я з ним познайомився, він був досить рішуче настроєний. Вілл багато досягнув у реабілітаційному осередку, але коли минув рік без поліпшення, думаю, йому стало важко вірити, що в цьому є сенс.
— Як думаєш, варто йому старатися?
Натан дивився в підлогу.
— Щиро сказати? У нього квадриплегія С 5/6. Тобто нічого не працює нижче від цього місця… — Він поклав руку на верхню частину грудей. — Спинний мозок і досі не навчилися відновлювати.
Я втупилась у двері, пригадуючи Віллове обличчя, коли ми їхали при зимовому сонячному світлі, та сяюче обличчя чоловіка на лижному відпочинку.
— Але ж постійно стаються медичні відкриття, так? Я про те, що… може… десь і над цим працюють.
— Це дуже хороший шпиталь, — рівно промовив він.
— Є життя, є надія, еге?
Натан подивився на мене, потім на книжку.
— Авжеж, — сказав він.
О третій за чверть Натан переконав мене піти по каву. Він сказав, що візит може забрати ще трохи часу й що він триматиме оборону, поки я не повернусь. Я трохи забарилася в приймальні, погортала журнали в газетному кіоску, помилувала на шоколадні батончики.
Як і можна було сподіватися, намагаючись знайти дорогу назад, я заблукала й кілька разів розпитувалася в медсестер, дві з яких нічим мені навіть не могли зарадити. Коли я повернулася з кавою, що вже вистигала, коридор був порожній. Наблизившись, побачила, що двері консультанта прочинені. Я завагалась, але знову згадала місіс Трейнор, голос якої постійно лунав у моїх вухах, дорікаючи мені, що покинула Вілла, а я знову це зробила.
— Отже, побачимося за три місяці, містере Трейнор, — сказав хтось. — Я змінив дозування цих антиспазматичних ліків і простежу, щоб вам передзвонили з результатами аналізів. Напевно, в понеділок.
— А ці я можу купити в аптеці внизу? — почувся голос Вілла.
— Так. Ось. І оці теж можете докупити тут, — промовила жінка. — Забрати цю теку?
Вони збирались виходити. Я постукала, й мені дозволили увійти. Дві пари очей повернулися в мій бік.
— Перепрошую, — сказав консультант, підхоплюючись зі стільця. — Я думав, це фізіотерапевт.
— Я Віллова… помічниця, — промовила я, зупинившись біля дверей. Нахиливши Вілла вперед, Натан одягав його в сорочку. — Пробачте, я подумала, ви вже закінчили.
— Дайте нам ще хвилину, добре, Луїзо? — пролунав у кабінеті різкий голос Вілла.