Я сиділа там, а мої батьки обговорювали, яка ще робота могла б мені підійти при моїй обмеженій кваліфікації. Працівниця на фабриці, швачка, працівниця в кав’ярні. Уперше того дня мені хотілося плакати. Томас дивився на мене великими круглими очима й мовчки простягнув мені половинку звогчілого печива.
— Спасибі, Томмі, — проказала я самими губами і з’їла його.
Він був на доріжці, як я й думала. З понеділка по четвер, точний, як розклад потягів, Патрик або вправлявся в тренажерній залі, або бігав колами по освітленій доріжці стадіону. Я спустилася по сходах, кулячись від холоду, і повільно вийшла на трасу, а коли він наблизився, помахала рукою, щоб Патрик упізнав мене.
— Біжімо зі мною, — засапався Патрик. Його подих виходив блідими хмарками. — Ще чотири кола до фінішу.
Якусь мить повагавшись, я кинулася бігти разом із ним. Це був єдиний спосіб поговорити з Патриком. На мені були рожеві кросівки з бірюзовими шнурками, єдине взуття, у якому я могла бігати.
Я провела день удома, намагаючись бути корисною. По якімсь часі почала крутитися в мами під ногами. Мама й дідусь мали власні щоденні справи, і я їм заважала. Тато спав, бо ж цього місяця він працював у нічну зміну, і його не можна було тривожити. Прибравши у своїй кімнаті, я дивилася телевізор з притишеним звуком, і коли вряди-годи згадувала, чому я вдень удома, то відчувала в грудях справжній біль.
— Не чекав тебе.
— Я вже не можу сидіти вдома. Подумала, може б, ми вкупці щось придумали, га?
Він скоса глянув на мене. Піт тонкою плівкою вкривав його обличчя.
— Що раніше, серце, ти знайдеш іншу роботу, то краще.
— Відтоді як втратила попередню, не минуло й доби. Можна хоч трохи побути нещасною та пасивною? Хоча б сьогодні?
— Ти повинна дивитись на це позитивно. Знала-бо, що не залишатимешся там довіку. Ти маєш рухатися вгору, вперед.
Два роки тому в Стортфолді Патрика обрали «молодим підприємцем року», і він і досі не оговтавсь від такої честі. З того часу в нього з’явився бізнес-партнер, Рудий Піт, з яким вони пропонували персональні тренування клієнтам у радіусі сорока миль і здавали в оренду два фургони, що їх придбали на виплат. У його офісі була біла дошка, на якій він любив малювати товстими чорними маркерами прогнозований оборот. По кілька разів переправляв він цифри, допоки ті повністю не задовольняли його вимог. Я не була певна, що вони хоч трохи тримаються реального життя.
— Звільнення, Лу, може змінити життя людини. — Він подивився на годинник, визначаючи час проходження кола. — До чого ти хочеш братися? Ти могла б перекваліфікуватись. Я впевнений, що таким, як ти, можуть виділити стипендію.
— Таким, як я?
— Людям, які шукають нові можливості. Ким ти хочеш бути? Ти могла б бути косметологом. Ти вродлива. — Біжучи, він підштовхнув мене, мовляв, будь удячна за комплімент.
— Ти ж знаєш секрети моєї вроди. Мило, вода й мішок на голову.
Патрик почав дратуватись. А я почала відставати. Ненавиджу біг. А Патрика — за те, що не збавляв темпу.
— Слухай… продавчиня, секретарка, агент із продажу нерухомості. Не знаю… має бути щось, що ти хочеш робити.
Але цього не було. Я любила свою роботу в кав’ярні. Мені подобалося знати все, що можна було знати про «Булочку з маслом», і слухати про життя людей, які заходили туди. Там я почувалася комфортно.
— Слухай, любко, не нудься. Ти маєш зарадитися з цим. Усі найкращі підприємці прокладали собі дорогу від самого низу. І Джеффрі Арчер, і так само Ричард Бренсон. — Він поплескав мене по руці, натякаючи, щоб я наддала бігу.
— Сумніваюся, що Джеффрі Арчера колись звільняли із піджарювання булочок до чаю. — Я задихалась. І на мені був не той бюстгальтер. Я сповільнила біг, опустила руки на коліна.
Він повернувся й став задкувати.
— Але якби той… — розітнув нерухоме холодне повітря Патриків голос. — Я жартую. Подумай над цим, а тоді вдягай ділового костюма та прямуй у Службу зайнятості. Або я навчу тебе працювати зі мною, якщо хочеш. Знаєш-бо — справа вигідна. І не турбуйся про відпустку. Я заплачу´.
Я всміхнулася йому.
Він послав мені повітряний поцілунок, і його голос розійшовся луною по порожньому стадіону:
— Повернеш, коли знімешся на ноги.
Я вперше звернулася по допомогу з безробіття. Відвідала сорокап’ятихвилинну співбесіду віч-на-віч та групову співбесіду, де сиділа в гурті близько двадцяти різношерстих чоловіків і жінок, половина з яких здавалась такою самою злегка приголомшеною, як і я, а другу половину складали байдужі, незацікавлені обличчя людей, що навідувались сюди вже багато разів. Я була, як казав тато, «у цивільному одязі».