Я розповів про халепу з валізою, й у слухавці настала коротка пауза. «Що сталося? — нарешті спитав Кестутис. — Ви напилися?» — «Стривайте, Кестутисе, — сказав я, — треба бути обережними. Вони, можливо, прослуховують нас». — «О, так, — засміявся Кестутис, і його голос почав тремтіти. — Вони слухають. Звісно, слухають. Вони чують кожне слово». Тут я припинив розмову, пообіцявши зателефонувати пізніше.
Минув ще тиждень, впродовж якого з Прибалтики ніхто не телефонував, аж ось якось ввечері задзвонив телефон, і я почув збуджений голос якогось чоловіка, який сказав, що має зустрітися зі мною й чекатиме на мене разом із «нашим другом» біля Лялькового театру, через дорогу від будинку на Садовому кільці, де я мешкав. Спочатку я вагався. Я не впізнав голосу, а після прибалтійської історії став побоюватися провокацій. Але за п’ять хвилин той самий чоловік подзвонив знову й попросив поквапитися. І я нарешті наважився. Під’їхавши до Лялькового театру на своїй автівці, я побачив Антанаса Терлецкаса та Інтса Цалітіса.
Вони сіли до машини, й ми стали шукати місце, де можна поговорити. Моя квартира прослуховувалась, як і квартири решти іноземців і відомих дисидентів у Москві. Привезти Терлецкаса та Цалітіса до когось із моїх друзів, ще не відомого співробітникам держбезпеки, означало просто познайомити з ним КДБ. Розмовляти на вулиці було надто холодно, а потрапити до кав’ярні можна було, лише вистоявши годину в черзі. Поїздивши з півгодини, ми нарешті влаштувалися на сходовій клітці якогось будинку в одному з дворів Ленінського проспекту.
Ні Терлецкас, ані Цалітіс не здавалися засмученими через ті наслідки, якими загрожувала їм утрата моєї валізи. Вони більше переймалися тим, щоб я зміг написати про національні рухи, особливо в Литві. Впродовж години вони повторювали мені ту інформацію, яку я отримав у Прибалтиці й чималу частку якої вже відновив із пам’яті. Коли я скінчив записувати, ми вийшли з будинку й пішли до моєї автівки.
«Ось чого Ви ніколи, або майже ніколи, не знайдете, — сказав Терлецкас, коли ми рушили, — так це росіянина, готового визнати право маленького народу на свою країну. Це майже неможливо. Якщо згадуєш про Литву, то вони кажуть — це наша російська земля, наша країна».
Я повернув до Ленінських гір і зауважив Антанасові, що росіяни мені подобаються. «Так, вони добрі, милі, симпатичні, — відповів він, — але їм не спадає на думку, що литовці вважають Литву своєю країною й хочуть жити в ній окремим життям — без них».
З дороги, якою ми їхали, відкривався краєвид Москви, що розстилалася внизу, як килим із вогнів житлових будинків, що переривався готичними обрисами темних урядових хмарочосів. «До речі, — сказав Цалітіс, — Ви не зустрічалися з нашими друзями в Естонії? Вони мені дзвонили й питали, чому Ви з ними так і не зв’язалися».
«Хто Вам дзвонив?»
«Естонські націоналісти, ми вам давали їхні імена: Удам, Ратас...»
«І вони сказали, що я з ними не зустрівся?»
«Так».
«Інтсе, я провів у Таллінні два дні з Удамом і Ратасом. Зараз я чекаю, що вони пришлють когось до Москви з інформацією про ситуацію в Естонії — такою самою, яку Ви мені дали про Литву та Латвію. Вам хіба ніхто не телефонував із Естонії і не розповів, що в мене вкрали валізу з моїми литовськими й латиськими нотатками?»
«Ні, — сказав Цалітіс, — ми почули про це від Кестутиса».
Я зупинив автівку на узбіччі дороги. Почав падати легкий сніг, і сніжинки, здавалося, висять нерухомо в світлі вуличних ліхтарів.
Я повернувся до Цалітіса та Терлецкаса, які сиділи на задньому сидінні. «Якщо я провів ці два дні не з Удамом і Ратасом, — сказав я, — то з ким тоді?»
У машині запанувала тиша.
«Ви маєте на увазі...» — почав я.
Антанас посміхнувся: «Вони хитрі. Треба віддати їм належне».
«Так, але це були естонці».
«Естонський КДБ», — пояснив Цалітіс.
«Тобто Ви вважаєте, що всі ці зустрічі, суперечки, обговорення тактики КДБ, ця маленька армія, що за мною стежила, — все це було виставою?»
«Вони блискучі актори», — сказав Антанас.
«Але навіщо? Лише для того, щоб не дати мені зустрітися з групою естонських дисидентів?»
«Не тільки, — відповів Антанас. — Радянський Союз — країна див, і КДБ полюбляє час од часу творити власну реальність».
Сніг пішов густіше, час був уже пізній. Ми мовчки проїхали Ленінськими горами й уздовж набережної — до Кутузовського проспекту, а потім мостом і повз американську амбасаду виїхали на Садове кільце. Наступного дня Цалітіс і Терлецкас мали залишити Москву, але ніч збиралися провести у друзів, які жили неподалік від мого будинку. Я довіз їх до Цвітного бульвару, ми вийшли з машини й потисли один одному руки. Мені було болісно усвідомлювати, яким я виявився дурнем, але Терлецкаса з Цалітісом мої помилки, здавалося, взагалі не хвилювали. Перед тим, як піти, Терлецкас показав другові на мене: «Дивись, — сказав він, — це вільна людина. Можеш собі уявити? Вільна людина!»