Раніше Гейдж користувався симпатією та повагою тих, хто його знав, але тепер він сам утратив будь-яку повагу до норм спілкування, став лайливим і брутальним. Невиконання Гейджем своїх службових обов’язків змусило роботодавців, які називали його колись «найкориснішим і найкмітливішим» серед усіх робітників, звільнити його. Джон Гарлоу — лікар, який лікував Гейджа, сказав, що в нього втрачена «рівновага, або баланс, так би мовити, між інтелектуальними здібностями й тваринними нахилами». За словами друзів і знайомих, «це був уже не Гейдж».
Надалі Гейдж вів мандрівне життя й зрештою, через дванадцять років, помер у Сан-Франциско, де перебував під опікою родини. І хоча свого часу випадок із Гейджем був на перших шпальтах усіх газет, його смерть залишилася майже непоміченою. Гарлоу дізнався про неї лише через п’ять років і звернувся до родини Гейджа за дозволом на ексгумацію тіла, щоб вилучити череп і зберегти його як медичний експонат. Дозвіл було дано, і череп Гейджа разом із трамбівкою передали на зберігання до Анатомічного музею Воррена в Гарвардському університеті.
У 1994 році група американських нейроанатомів узяла череп Гейджа і за допомогою сучасних методів обробки зображення зробила тривимірну реконструкцію мозку, що колись у ньому містився, щоби точно визначити місця входу та виходу залізного лома, а також якомога точніше з’ясувати, які частини мозку постраждали від нещасного випадку. Науковці дійшли висновку, що трамбівка вразила вентромедіальну область обох лобних долей, не зачепивши структур, пов’язаних зі здатністю впізнавати простір, предмети, розмовляти, рахувати. Оскільки роль лобних долей досі не до кінця зрозуміла, нейроанатоми вирішили, що випадок із Гейджем ілюструє існування в людини певного «морального центру», пошкодження якого призводить до руйнування моральності, але який — принаймні теоретично — піддається лікуванню, даючи надію на те, що аморальність можна «вилікувати»[1].
Коли я дізнався про новий інтерес до Гейджа та тієї моральної проблеми, що стала наслідком його унікальної долі, то мені стало цікаво, чи знали нейроанатоми, які займалися цим питанням, історію Радянського Союзу, яку фактично можна тлумачити як спробу зруйнувати моральний центр цілої нації. Радянські керівники не шукали фізіологічного морального центру, натомість вони психічно калічили людей, створивши герметично замкнений простір, в якому марксизм-ленінізм вважався найвищою істиною.
Радянський Союз — це було щось нове. Він став першою в історії державою, що відверто спиралася на атеїзм і компенсувала відсутність абсолюту наділенням себе самої атрибутами Бога. Якщо попередні уряди визнавали якусь владу над собою (хоч би як нехтуючи нею на практиці), то радянський режим не рахувався із жодною силою, вважаючи власні дії реалізацією своєї ідеології як істини в останній інстанції.
Представлення себе як вираження абсолюту має свої переваги. Воно надало системі цілеспрямованості, аморальності та сліпого фанатизму, якими завжди супроводжується абсолютизація політичних цілей.
Проте водночас залежність режиму від комуністичної ідеології зробила його вкрай вразливим. Марксизм-ленінізм претендував на звання історичної науки й стверджував, що його аналіз минулого можна спроектувати на майбутнє. Релігія ж шукала остаточної істини в трансцендентній сфері. Тому саме радянська ідеологія, а не релігія, могла бути поставлена під сумнів історичними подіями, які спростовували її засадничі припущення.
Зрештою природу цього домінування держави визначала саме вразливість її головних ідей. Радянська ідеологія провіщала, що перемога комунізму призведе до досконалої демократії, яка відзначатиметься добровільною одностайністю та нечуваним рівнем добробуту. Коли після захоплення влади комуністами утопія не справдилася, а ця інтелектуальна невдача загрожувала політичними наслідками, то влада взялася змінювати дійсність силоміць.
Прагнення творити реальність зробило з радянського життя якийсь маскарад. Важливою стала не правда, а те, що можна було видати за правду, тож структуру фактичної реальності було замінено організованою фальсифікацією, щоби реальне життя могло (хай і постфактум) виглядати відповідним радянській ідеології.
Ошелешений зовнішній світ спостерігав, як Радянський Союз стає сценою для розгортання низки схожих на міраж імітацій демократичних інституцій: профспілок, що захищають керівництво, газет, в яких не міститься жодної інформації, судів, до яких не можна звернутися за захистом, і парламенту, який завжди одноголосно підтримує владу.
1
Див.: Н. Damasio et al. The Return of Phineas Gage: Clues About the Brain from the Skull of a Famous Patient. — Science. — Vol. 264. — May 20. — 1994. P. 1102–1105.