Цей обов’язковий ментальний світ режиму було нав’язано громадянам СРСР, і він розколов їхню свідомість, наслідком чого стало явище, відоме як «подвійна свідомість» — те, що Джордж Орвел назвав «двоєдумністю» (doublethink). Подвійна свідомість відокремлювала ідеологічні конструкції режиму від нормальних моделей сприйняття та моральних суджень кожної людини, що давало змогу кожному в потрібних ситуаціях автоматично діяти згідно зі своєю ідеологічною роллю й водночас в решті аспектів чітко усвідомлювати реальність.
У багатьох випадках це роздвоєння особистості призводило до ототожнення себе з нав’язаною роллю. «Призвичаївшись за довгий час до своєї ролі, — писав Чеслав Мілош, — людина так зростається з нею, що вже не здатна відокремити своє справжнє “я” від удаваного... Ототожнення себе з роллю, яку доводиться грати, приносить полегшення й дає змогу перепочити від постійної пильності. Належні рефлекси в належний момент стають справді автоматичними».
Були й такі (особливо серед посадовців, які мали справу з іноземцями), що цинічно ставилися до офіційної версії реальності й у постійному вимушеному лицемірстві знаходили джерело певного внутрішнього задоволення. «Називати щось білим, вважаючи його чорним, — писав Мілош, — посміхатися в душі, залишаючись зовні серйозним, ненавидіти, демонструючи любов, знати, удаючи, що не знаєш, і в такий спосіб виставляти супротивника дурнем (навіть коли він робить те саме) — все це спонукало цінувати власну хитрість понад усе».
Нерідко радянські громадяни просто звільняли себе від відповідальності за свої публічні висловлювання й намагалися зберегти простір інтелектуальної свободи у власній голові. Коли Сергій Замазчиков, комсомольський лідер із латвійської Юрмали, вранці дивився на себе в дзеркало, він розумів, що бачить єдину в світі людину, з якою може безпечно спілкуватися. Протягом дня він дивився на інші обличчя — в міськкомі партії, в ЦК комсомолу Латвії, в ЦК Комуністичної партії Латвії, але ці обличчя були лише трохи кращими за маски. Він припускав, що за ними приховувалися цілком запрограмовані погляди, але переконатися в цьому не було можливості. Зрештою, коли він був разом зі своїми партійними колегами, його обличчя теж було маскою.
Хоч якою була би здатність людей пристосовуватися, розкол особистості спричиняє неуникні наслідки для моральних принципів, які мають застосовуватися до всіх ситуацій однаково. Спроба силою нав’язати заміну емпіричної реальності, яка здійснювалася впродовж 74 років існування СРСР, породжувала окремі приклади сміливості та шляхетності, але назагал вона затягувала замордований народ у нові глибини злиднів і деградації.
Держава може скасувати Бога, але результатом намагання підмінити собою відсутній абсолют може стати лише трансформація людської природи — в умовах, коли свідомість розколота, а загальна брехня, як ніщо інше, знищує «моральний центр» цілого народу.
Пролог
Ми являємо собою виняток серед народів. Ми належимо до тих із них, що немовби не входять складовою до роду людського, а існують лише для того, щоби дати світові великий урок.
Кулеметний вогонь триває
На площі Вільної Росії скрізь лежали тіла, в тому числі підлітків, коли будівля російського парламенту, відома як Білий дім, була атакована військами, вірними президентові Борису Єльцину, який лише за два роки до того ризикував життям, захищаючи її.
Жорстокість обстрілу вразила теперішніх захисників Білого дому, серед яких були і члени парламенту. Вони очікували, що будівлю звільнятимуть за допомогою спецназу, а не артилерії.
У буфеті на шостому поверсі Микола Троїцький, кореспондент газети «Мегаполіс-Експрес», стояв і спостерігав разом із іншими, як двоє людей на площі тягнуть тіло з виваленими нутрощами до входу в будівлю. «Зараз стрілятимуть по вікнах», — пояснив хтось поруч із Троїцьким. І скло у ряді вікон, що виходив на площу Вільної Росії, розлетілося на друзки від куль. Троїцький та інші репортери залишили буфет і хутко сховалися в кабінеті Костянтина Злобіна, прес-секретаря Руслана Хасбулатова, голови Верховної Ради[2]. Його вікна виходили на внутрішнє подвір’я.
Впродовж кількох годин кабінет Злобіна був відносно безпечним укриттям, але опівдні, коли внаслідок інтенсивного кулеметного обстрілу кулі стали рикошетом відлітати від стін коридору, безпека ставала дедалі сумнівнішою. Вахтанг Якобідзе, кореспондент грузинського телебачення, вийшов із кабінету, щоби краще роздивитися, що відбувається, і коли опинився в коридорі, за сотню метрів від нього впала запалювальна бомба, від якої загорівся килим і почали здійматися щільні клуби червоно-чорного диму.