Перфільєв прагнув передусім занести списки до свого кабінету в будівлі російського парламенту, щоби КДБ не заволодів ними й не використав для арештів. Він доїхав до станції «Барикадна» й прибув до Білого дому приблизно о 9:15. Дивно, але будівля була доволі безлюдною. Перфільєв зайшов через головний вхід, пройшов повз сплячого міліціонера та прибиральницю, яка не звернула на нього уваги, піднявся ліфтом до свого кабінету в канцелярії віце-президента на четвертому поверсі й поклав узяті із собою матеріали до сейфу.
У 1970-х роках Перфільєв — обдарований юнак із бідної родини — вступив до Інституту світової економіки та міжнародних відносин (російська абревіатура — ИМЭМО), який тоді був улюбленим місцем навчання дітей радянської еліти. Там він із обуренням помітив наслідки невидимої класової структури. Спочатку його, як вихідця з бідної родини, цуралися та зневажали інші студенти, серед яких були й діти членів ЦК. Однак із часом він потоваришував із деякими з них, і, буваючи в них удома, був приголомшений різницею в рівні життя між ними та звичайними громадянами.
Пізніше, ставши свідком диктатури партійних функціонерів над усіма аспектами радянського життя, Перфільєв часто згадував свої студентські роки. Тоді він сам був членом партії й очолював маленьку парторганізацію в міжнародному банку, де працював юрисконсультом. Він бачив величезну прірву між партапаратом і звичайними партійцями й те, як цей партапарат намагався керувати всіма сферами їхнього життя.
З приходом до влади Горбачова в методах партійної ієрархії мало що змінилося. Партійні функціонери й надалі вимагали беззастережної політичної лояльності, і кожен, хто на тій чи іншій керівній посаді відхилявся від заданого курсу, розплачувався за це звільненням з роботи.
Одного дня в січні 1990 року, гуляючи із собакою, Перфільєв побачив якогось кандидата до російського парламенту, що виступав із мегафоном перед групою людей. Цим кандидатом виявився Руцькой. Після завершення виступу вони познайомились і стали друзями. Обидва тривалий час були комуністами й, обговорюючи ситуацію в країні, виявили, що мають однакову думку щодо потреби радикального реформування партії.
Руцькой переміг на виборах і за рік, 8 березня 1991 року, оголосив про створення парламентської фракції «Комуністи за демократію». Перфільєв зайнявся організацією позапарламентського руху підтримки, чия програма містила вимогу внутрішньопартійної демократизації та констатацію застарілості доктрин Маркса та Леніна і була орієнтована на ринкову економіку із системою соціального захисту малозабезпечених верств населення.
«Комуністи за демократію» почали отримувати тисячі листів від рядових членів партії. Їм писали цілі партійні організації, запитуючи, як можна вступити до лав руху. Однак у серпні і Руцького, і Перфільєва було виключено з партії. Інших членів руху теж було виключено, і після того таких людей нерідко звільняли з роботи. Перфільєв упевнився, що керівництво партії готує державний переворот.
Він зайшов до Руцького. Було ще рано, і Руцькой не знав, чи живий Горбачов, чи не заарештовано Єльцина. «Це ідіотизм, — сказав він, маючи на увазі путч, — із цього нічого не вийде». Але потім додав: «Якщо ці негідники прийдуть до влади, вони ні перед чим не зупиняться».
Перфільєв повернувся до свого кабінету і став спостерігати за рухом на Кутузовському проспекті — довгій магістралі, якою Наполеон колись заходив до Москви. Вдалині він побачив першу колону танків.
Білий дім поступово оживав — один за одним з’являлися російські депутати, а врешті і Єльцин та інші члени російського уряду. До депутатів телефоном почала надходити інформація від звичайних громадян, від військових і співробітників КДБ. І, попри завісу плутанини та збентеження, Перфільєв бачив, що починається певне протистояння.
Загалом до Москви ввійшло приблизно десять тисяч військових і чотириста танків, які зайняли позиції в центрі міста. Бронетехніка та війська зосередилися також на двох плацдармах — центральному армійському аеродромі на Ленінградському проспекті та Тушинському аеродромі на північному заході від Москви. Водночас співробітники КДБ конфіскували наклади незалежних газет, а незалежне російське телебачення вимкнули з ефіру. Втім, центральне телебачення, контрольоване державою, продовжувало працювати. Воно почало передавати запис балету «Лебедине озеро» й потім повторювало його впродовж усього дня.