Думками вона повернулася до однієї сцени, свідком якої стала 52 роки тому. Був червень 1937-го, спекотний літній день, і Апаліна, на той час п’ятнадцятирічна дівчина, працювала на полі колгоспу «Доброволець» разом із іншими підлітками із села. Раптом вона почула звук церковних дзвонів. Кинувши роботу, діти побігли до церкви. Там уже зібралася велика юрба, а перед церквою стояло кілька військових машин.
На дзвіниці були чоловіки в одностроях, вони розбивали дерев’яні стійки дзвонів кувалдами, а потім скидали дзвони вниз. Більшість селян-чоловіків залишалися в полях, а жінки з натовпу кричали: «Що ви робите зі дзвонами?» Діти плакали.
Один із солдатів сказав, що зі дзвонів робитимуть зброю. Раптом на подвір’ї церкви з’явився Андрій Семенов, голова колгоспу. Він піднявся на дзвіницю, схопив кувалду і почав оскаженіло трощити одну зі стійок, але в своєму запалі сильно похитнувся й на очах у юрби втратив рівновагу та, дико смикнувшись, послизнувся й упав з п’ятдесятиметрової висоти на землю, загинувши на місці.
За кілька годин після цього на церкву повісили замок, замкнувши її назавжди.
Закриття церкви стало початком періоду релігійних утисків, який тривав в Інякині більше 50 років. Залишившись без церкви в селі, Апаліна та її батьки їздили на відправи до церкви в Боровому за 10 кілометрів — однієї з двох церков, залишених на весь Шиловський район із 52-тисячним населенням.
Керівництво колгоспу, в якому працювала родина Апаліних, примушувало колгоспників «добровільно», тобто безоплатно, відпрацьовувати один день по неділях. Учитель сільської школи напередодні релігійних свят попереджав дітей, щоби вони не ходили до церкви, а в Боровому вчителі та комсомольці всіляко дошкуляли учням, які намагалися відвідувати церкву.
Успенську церкву поступово руйнував час. Спочатку з неї прибрали ікони, потім зламали замок і розорили все всередині. Врешті не витримав дах і деформувалася підлога. Дерев’яні бані, які повільно порохнявіли, розхиталися під час сильної бурі й упали всередину церкви.
У 1980-х роках село Інякино майже втратило свою релігійність. Якщо когось із дітей помічали в церкві в Боровому, то висміювали перед усім класом за мракобісся й виключали з піонерів. Шестеро дітей Апаліної давно відмовилися ходити до боровської церкви чи до будь-якої іншої, і православні традиції зберігали лише вона сама та ще кілька літніх жінок, збираючись вдома одна в одної та читаючи молитви без священика на Великдень, Трійцю та Вознесіння.
Проте в 1988 році Апаліна з великим здивуванням побачила релігійних діячів, в тому числі патріарха Пімена, на телебаченні. Вона обговорила це з іншими вірянами в селі, й вони сказали, що читали в газетах про відкриття церков. Підбадьорені очевидними змінами в атмосфері, Апаліна та кілька інших вірянок пішли до голови колгоспу Віктора Романова з проханням про допомогу в отриманні дозволу на відкриття Успенської церкви. На подив Апаліної, Романов погодився.
За рік дозвіл на відновлення церкви було нарешті отримано, й до села прийшли зміни. Церква, побудована в 1793 році, стояла руїною. Зі стелі звисали колоди, підлога стала горбкуватою, більшість сходів прогнили. Всередині церква була заповнена гнилим деревом, соломою, горами насіння та всіляким сміттям. Проте Романов виділив на відновлення церкви гроші з колгоспного фонду, а десятки людей зголосилися добровільно допомогти. Обсяг робіт виявився величезним. Цілий місяць віряни витратили лише на прибирання сміття. Потім було заново покладено підлогу і споруджено нові сходи. Колоди, що звисали згори, прибрали.
У липні 1989 року було вже розчищено досить місця для служби, тож кілька бабусь принесли ікони, які переховували вдома десятиліттями, й прилаштували їх на кроквах. Священиком цієї громади був призначений отець Іван Мартен, і ось під час бурі та зливи відбулася перша відправа.
Минули місяці, колгоспники звикли до того, що в селі діє церква, й отець Іван почав вінчати та відспівувати, а Апаліна стала співати в церковному хорі. Спочатку дехто з колгоспників був незадоволений використанням колгоспних грошей на реставрацію церкви, але Романов, чия мати була дуже релігійною людиною, проігнорував ці нарікання. «Моє завдання — будувати, а не руйнувати», — сказав він.