Навіть учителі почали відвідувати відправи, а у вересні, перед початком навчального року, майже п’ятдесят дітей прийняли причастя. «Люди стали добріші один до одного, — говорила Апаліна. — Вони почали боятися Бога й непокоїтися через свої гріхи. Раніше люди були — як собаки. Не мали ні жалю, ні доброти. Люди стали ввічливішими. Раніше вони такими не були».
У щойно відновленій церкві горів у залізній грубці вогонь. Підлога була свіжопофарбована, на білих кам’яних стінах висіли ікони.
Світло похмурого дня сочилося крізь високі аркові вікна. Апаліна з хором співали заупокійні молитви, а селяни скупчилися навколо відкритої труни з 39-річною жінкою, що померла від раку. Отець Іван ходив вперед і назад із золотим кадилом, розносячи запах ладану. Присутні запалили свічки, немов освітлюючи шлях покійної до Бога. Батько померлої жінки плакав. Нарешті молоді люди з білими нарукавними пов’язками підняли труну на плечі й понесли її надвір, де очолили ходу селян навколо церкви.
Потім всі зібралися на дорозі. Тут були й старенькі, що ледь шкутильгали, як Апаліна, і малі діти. Духовий оркестр заграв жалобний марш, і всі пішли за труною, проводжаючи молоду жінку в її останній шлях на сільський цвинтар, до якого було близько двох кілометрів.
Після похорону Апаліна стала згадувати, як роками не мала навіть власної Біблії. «Тепер ми вчимо дітей закону Божому, — сказала вона, — і вони будуть іншими. Той, хто читає Біблію, знає, що буде. Я читаю Біблію, й мене ніщо не може здивувати чи налякати».
Потім вона замислилася над подіями останніх кількох років.
«Хто міг сподіватися на такі зміни? — сказала вона. — Але ж знов-таки — навіть янгол не може побачити Бога, то чому ми маємо на це сподіватися?»
Одного дуже холодного дня в березні 1990 року Володимир Хотко, засуджений за вбивство, вийшов на центр футбольного поля, щоби звернутися до своїх товаришів по колонії. Навколо нього зібралися півтори тисячі в’язнів колонії суворого режиму. «Нам щойно сказали, що дозволяють побудувати на території табору церкву, — сказав Хотко. — Допомагати нам ніхто не буде, але якщо ми знайдемо гроші, то можемо будувати».
Над натовпом запанувала тиша. Хотко вглядався в обличчя в’язнів — убивць, ґвалтівників, хуліганів і злодіїв. Більшість із них ніколи не чули про Десять заповідей, тим більше не дотримувались їх у своєму житті. Врешті-решт кілька в’язнів почали обходити натовп із відкритими наплічниками, й тут сталася несподівана річ. Спочатку кілька чоловіків, а потім майже всі полізли до кишень своїх тюремних курток і дістали звідти пом’яті купюри. Хтось давав п’ять рублів, хтось двадцять п’ять.
За півгодини Хотко назбирав 18 тисяч рублів. Цього було більш ніж досить для початку.
Задум побудувати церкву був складовою намагань Хотка реабілітувати себе через віру. Після закінчення школи в Ленінграді Хотко став працювати на Тракторному заводі ім. Кірова в Тихвіні, де став комсомольським ватажком, а у 25 років — головою профспілки. Здавалося, він приречений на подальше просування нагору, але в 1985 році він розлучився із дружиною. Спочатку це не мало негативних наслідків, але потім між колишнім подружжям стали відбуватися дедалі запекліші суперечки через їхню однокімнатну квартиру. Кілька разів вони намагалися владнати цю проблему, але безуспішно. Врешті-решт вони зустрілися на квартирі одного із друзів, де, як зазначалося в матеріалах судової справи, почали сперечатися. Атмосфера розпалювалась, і, спаленівши, Хотко почав жорстоко бити та штурхати колишню дружину ногами. Коли він це вгамувався, вона була мертвою.
Ці вбивчі для дружини Хотка удари розбили і його власне життя. Його заарештували та посадили до ленінградського СІЗО, де він за кілька днів намагався повіситися. Оговтавшись після спроби самогубства, він дізнався, що дві тисячі працівників його колишнього заводу підписали петицію з вимогою смертної кари для нього. Суд відбувся в грудні 1986 року, й Хотка присудили до тринадцяти років колонії суворого режиму.
Для колишнього комсомольського діяча переїзд до трудової колонії № 5 був переходом в інший світ. До того Хотко ніколи не мав проблем із законом, ніколи не притягувався до відповідальності за насильство. З іншого боку, завдяки праці на заводі ім. Кірова він мав технічний досвід, і це означало, що він може бути корисний в економічній діяльності колонії. Його призначили бригадиром у будівельний цех. Сім днів на тиждень і дванадцять годин на день він ремонтував майстерні та бараки колонії.