У перші роки перебудови табірний режим трохи змінився. До того ув’язнені могли звертатися до представників адміністрації лише «громадянине начальнику», а розмовляти з ними лише щодо табірних правил. Якщо на в’язні бачили хрест, його зривали з шиї. Проте навесні 1988 року з’явилися ознаки лібералізації. В’язням уперше дозволили звертатися до тюремників по імені, а іноземцям — відвідувати табір. Водночас колонію відкрили для священиків.
Спочатку з тих, хто намагався поговорити зі священиком, глузували. Проте із часом ставлення змінилося. В’язні побачили, що священики є єдиними з відвідувачів колонії, з якими можна зустрітися й обговорити свої проблеми. Для багатьох цінним виявилося те, що священику можна довіряти, що він нікому не розповість про те, що почув.
Минали місяці, й Хотко почав відчувати докори сумління через убивство дружини. Він переживав за свою маленьку дочку і сподівався, що її захистить якийсь янгол-охоронець.
Священики принесли до колонії примірники Біблії, і Хотко почав її читати. Він побачив, що вона вчить доброті. Кримінальний кодекс не давав йому такого уявлення про правильне та неправильне, і водночас у Святому Письмі йшлося про те, що гріх можна спокутувати, а грішник може здобути прощення.
З Ленінградської духовної семінарії до колонії приїхав отець Володимир Сорокін і почав правити служби в табірному клубі. Поступово довкола отця Володимира сформувалася група з приблизно сорока в’язнів, включно з Хотком, і вони стали регулярно відвідувати служби.
Це відвідування церковних відправ змінило Хотка. Він зрозумів, що в глибині душі не є атеїстом, і з гіркотою згадував, як вірив у марксизм-ленінізм і вчив цього інших. Віру в марксистську ідеологію втратили й інші в’язні, в тому числі колишні чиновники, засуджені (на їхню думку, несправедливо) за обвинуваченням у корупції.
Свої почуття Хотко обговорював із в’язнями, і зрештою разом із ще п’ятьма особами звернувся до начальника табору Сергія Матюхіна з проханням дозволити побудувати церкву.
Матюхін був здивований цим проханням і спочатку відмовив. Однак шість в’язнів написали клопотання до Ленінградського управління МВС, і в лютому 1990 року Матюхін сказав їм, що вони можуть спробувати. Однак він наполіг на тому, щоби церква не мала хрестів, дзвіниці та дзвонів.
Даючи дозвіл, навіть із такими обмеженнями, Матюхін піддавав себе певному ризику. В країні правили комуністи, а порядок у таборі забезпечував його «оперативний відділ», пов’язаний із КДБ. Цей відділ був загрозою не тільки для ув’язнених, а і для ліберальних членів адміністрації колонії. Проте Хотку був потрібен лише офіційних дозвіл. Він не сумнівався, що КДБ недовго терпітиме спорудження церкви на території колонії, тому негайно почав змагання із часом.
У березні 1990-го Хотко і ще п’ятеро в’язнів із дозволу Матюхіна організували збори ув’язнених, під час яких зібрали 18 тисяч рублів. Потім доручили Тимурові Хурієву, який був архітектором за фахом, розробити проект церкви й домовилися з Матюхіним про те, що будівельники з будівельного цеху використовуватимуть у неробочий час табірну техніку, зокрема трактор, екскаватор і кран.
І ось нарешті, коли в червні 1990 року в’язні вже могли розпочинати будівництво, до колонії прибув митрополит Ленінградський Олексій II освятити закладення першого каменя у фундамент майбутньої церкви. Для багатьох в’язнів це була перша в житті присутність на церковній відправі.
Того ж вечора Хотко, щоби не гаяти часу, зібрав будівельників, і вони всю ніч забивали копром бетонні палі під каркас церкви. Друзі привозили в’язням на своїх легкових і вантажних машинах цеглу. В літні місяці будівельна бригада працювала майже до світанку. Підвалини церкви поступово росли.
Успіхи в’язнів у будівництві церкви розгнівали оперативний відділ. Хотка викликали й наказали як бригадиру не надавати людей і матеріалів для спорудження церкви. Коли він відмо-
вився виконувати цей наказ, то попередили, що його та інших ініціаторів цього проекту відправлять до сибірських чи уральських трудових колоній.
Хотко знав, що найменша зміна політичного клімату дасть змогу оперативному відділу виконати свою погрозу. І все ж таки робота над церквою тривала.
Оперативний відділ неодноразово відмовляв вантажівкам із цеглою у дозволі на в’їзд на територію табору, змушуючи Хотка звертатися до Матюхіна. Врешті-решт співробітники відділу поїхали до місцевої цегельні й конфіскували 13 тисяч цеглин, призначених для церкви, які були вже оплачені в’язнями. Їх було повернуто лише після того, як про цей інцидент розповіли ленінградські телерепортери, попереджені отцем Володимиром.