На запитання, що таке смерть, він відповів: «Смерть — не кінець людського існування, а лише перехід із цього світу, сповненого скрути, до іншого світу, де не буде скрути, злиднів і турбот».
Отець Дмитро виглядав стомленим. Він уже давно розмовляв із людьми, які прийшли до нього за настановами. Один вірянин сказав, що лікує людей замовляннями.
«Як Ви це робите?» — спитав отець Дмитро.
«Спочатку я читаю слова православної молитви, а потім додаю свої власні заклинання».
«Ви маєте відмовитися від заклинань».
«Але це зведе замовляння нанівець».
«Тоді треба припинити займатися зціленням».
«А як нам ставитися до комуністів, які визнають релігію?» — спитав ще один вірянин.
«Серед комуністів є багато пристойних людей, — сказав отець Дмитро. — Комунізм не вкорінився в їхніх душах. Люди кажуть, вони вірили в марксизм-ленінізм, але матеріалізм їх не задовольнив».
Група пішла за отцем Дмитром до його кімнати в будиночку біля церкви. Сеанс запитань і відповідей тривав до пізнього вечора. Надворі півмісяць сяяв над снігами, в грубці вогонь лизав дрова, а ця купка людей, що пережили СРСР, дивилася в непевне майбутнє зі збентеженням і надією.
Подяки
Росія неохоче позує для свого портрета і ніколи не демонструвала цього краще, ніж у ті роки, коли я працював над цією книжкою.
Я почав збирати інформацію в 1979 році, працюючи в Москві для лондонської газети Financial Times в умовах державно-міліцейського терору. Я намагався додавати нову інформацію під час революційних змін у Радянському Союзі, а завершив книжку вже після того, як СРСР припинив своє існування. Зважаючи на ці обставини, книжку було б неможливо написати без допомоги багатьох людей і організацій.
Першим, кого треба відзначити, є Дж. Д. Ф. Джонс — колишній головний редактор Financial Times. Він запропонував мені стати московським кореспондентом цієї газети, коли я працював у Чикаго репортером, об’їжджаючи місто разом із нічними поліцейським патрулями. Я вдячний йому не лише за це, а й за сприяння у створенні інтелігентної і культурної атмосфери в редакції газети, а також за організацію допомоги редакції та МЗС Британії, коли радянська влада намагалася вислати мене з країни в 1979 році. Тоді на мій захист рішуче став також Держдепартамент США.
У Москві у 1979–1982 роках збирати інформацію й захищати моїх радянських інформаторів мені допомагала група помічників, з-поміж яких багато хто є тепер моїми колегами. Мері Броксап, британський советолог і мій помічник у 1978–1979 роках, порадила мені написати книжку про сюрреалізм життя в СРСР. Дебора Сюард, яка тепер працює в «Associated Press», була моєю незамінною помічницею в 1980–1982 роках — вона записувала свідчення, класифікувала наші матеріали й координувала мої пересування, завжди намагаючись звести до мінімуму наші ризики зіткнення з таємною поліцією. Їй, своєю чергою, допомагали Марі Йованович, Люсія Перес-Морено та Джейн Темпест.
У захисті матеріалів цього проекту мені допомагала також група вірних друзів, у тому числі Сігрідур Сневарр і Петрина Бахманн із посольства Ісландії, Женев’єва Мейясу з французької амбасади, Морріс Джекобс із посольства США й у самих США — Строб Талбот.
Я отримував допомогу й від багатьох радянських друзів. Фелікс Серебров, В’ячеслав Лучков, Інна Мак-Клеллан, Аркадій Шапіро — всі вони докладали зусиль для пошуку людей із цікавим для мене досвідом життя. За кілька місяців до свого арешту в січні 1981 року Серебров — член Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях — познайомив мене з Олексієм Нікітіним, Анатолієм Корягіним, Олександром Шатравкою та Адольфом Мюльбергом. Всі вони займають помітне місце на сторінках цієї книжки.
Хочу подякувати також Рою Медведєву, історику-марксисту, який, попри наші розбіжності, присвятив чимало годин роз’ясненню мені радянської системи та великодушно забезпечував мене плодами своїх досліджень, включно з первісною та важливою інформацією.
Після того, як я залишив Москву, я отримав певну кількість ґрантів, які відіграли вирішальну роль у сплаті моїх витрат. У 1984 році я отримав стипендію Меморіального фонду Симона Гугенгайма, а потім ґранти від Фонду Лінди та Гаррі Бредлі, Фонду Сміта Ричардсона, Фонду Ергарта та Американського інституту миру. Завершити цю книжку було б неможливо без цієї своєчасної та щедрої допомоги.
Я також провів у листопаді 1986 року місяць як тимчасовий стипендіат в Інституті перспективних досліджень Росії ім. Кеннана у Вашингтоні.