Ця сцена тривала недовго, бо обидві дівчини майже одразу наказали нам вийти до коридору, аби вони могли постелити постелі й перевдягнутися. Більшість пасажирів вагона вже спали. Поки ми чекали в коридорі, мені спало на думку, що жінки в купе, їхня готовність до сексу — все це схоже на типову пастку, але саме це й розвіяло мої побоювання. Підсадити жінок до купе нічного потяга — надто відвертий метод. Якщо метою КДБ була пастка, він мав би вигадати щось не таке примітивне. Надто неймовірною здавалася думка, що мої нові друзі сіли до мого купе з єдиним наміром — скомпрометувати мене.
Коли ми повернулися до купе, обидві дівчини були вже в нічному вбранні. Маша сиділа на верхній полиці, її груди та хрестик виднілися у викоті сорочки. Чорнява лежала на боці на нижній полиці, поклавши голову на подушку й натягнувши на плечі ковдру. Ми почали роздягатись, і тренер вимкнув у купе верхнє світло, залишивши лише слабкі нічники над кожною полицею. Я заліз нагору, тренер розташувався на нижній полиці й вимкнув нічники, тож купе занурилося в повну темряву аж до самого ранку, коли через вікно просочилися перші промені сонця, знаменуючи початок нового дня.
Вночі я був збентежений дивним сном, який, прокинувшись, не міг пригадати цілком. Мені наснився якийсь розпливчастий образ чорнявої дівчини, що рухалася в купе, немовби готуючись до виходу. Це засмутило мене навіть уві сні, бо я збирався запропонувати їй себе замість боксера, тож менше за все хотів, щоби вона зникла. Було ще щось, що мене бентежило. Тільки-но розплющивши очі, я згадав про свою валізу, де лежали мої нотатки та повний набір імен і адрес, в тому числі тих естонських дисидентів, з якими я мав зустрітися в Таллінні.
Я натягнув штани, застебнув сорочку й зліз із верхньої полиці. Поля й ліси Естонії за вікном у вранішньому світлі здавалися синіми. Тренер — неголений і трохи ошелешений — вже одягнувся й сидів навпроти мене. Дівчата ще спали на своїх полицях. Ми з тренером перекинулися жартами, і я поліз по свою валізу, щоби дістати якийсь свіжий одяг. І тут виявилося, що валізи немає.
У мене на лобі почав краплями виступати піт. І все ж таки я не наважувався остаточно повірити в те, що мою валізу вкрали. Якби КДБ були потрібні мої нотатки, він мав уже принаймні дві нагоди їх украсти — наприклад тоді, коли я залишив їх у своєму номері без нагляду. Водночас я констатував, що всі мої попутники досі залишалися в купе. Я спокійно сказав тренерові, що в мене зникла валіза, й він став допомагати мені шукати її на багажній полиці, під протилежною полицею та під пальтами.
Раптом тренер став шарити по кишенях свого піджака. «Хвилинку, — сказав він, — годинник пропав!»
Він подивився на нижню полицю, де обличчям до стінки, згорнувшись калачиком, спала чорнявка, й нас обох охопила підозра. Тренер відкинув ковдру — під нею виявилися ще ковдри, професійно скручені й покладені так, щоб нагадувати фігуру людини, що спить.
Я розбудив Машу Іванову й спитав, що їй відомо про чорнявку. Вона відповіла, що ввечері побачила її вперше в житті. Я пошукав у купе, чи не залишила чогось чорнявка, а потім покликав провідницю і спитав, чи не бачила вона, щоб хто-небудь сходив із потяга посеред ночі. Я пояснив, що в мене зникла валіза, а у тренера — годинник. Провідниця пообіцяла попередити міліцію, щоб на кожній станції, де зупинявся потяг, перевірили, чи не помітив хтось молоду жінку, що вийшла з потяга з іноземною валізою.
Потяг прибув на талліннський вокзал о 8:30, і тут мене не зустрічав ніхто з АПН, натомість нас зустрічала міліція. Ми всі троє і провідниця пішли разом із міліціянтами до їхнього відділку на вокзалі, щоби повідомити їм подробиці крадіжки. Міліція одразу ж дала зрозуміти, що ставиться до цієї справи з усією серйозністю. Міліціянти наполягли, щоби ми написали детальні заяви з описом того, що сталося вночі, й наголосили, що будь-яка недомовка ускладнить розслідування. Тренер із Машею написали свої пояснення, де нічого не згадувалося про інтим, але решта фактів була викладена точно, й міліціянти не висунули до їхніх заяв жодних претензій. Потім Маші довелося допомогти мені зі складенням моєї заяви, оскільки письмовою російською я володів не дуже добре. Запис моїх свідчень тривав доволі довго, бо я, відчуваючи огиду до самого себе й дедалі більшу байдужість до всієї цієї метушні, дав повний опис чорнявої дівчини, з якого було легко здогадатися, що вона була дуже привабливою. Читаючи мою заяву, черговий офіцер глибокодумно зауважив: «Двоє чоловіків і двоє жінок в одному купе?» — і промовисто замовк.