Я вийшов із автівки. Кала, схоже, зник десь у натовпі. Я зрізав шлях через невеличкий парк і став підніматися кам’яними сходами до Вишгорода. Внизу піді мною відкривався краєвид на заводи та залізничні колії, на жовті крани талліннського порту й квартали брунатних і сірих радянських житлових будинків. Досягши верхніх сходинок, я озирнувся й побачив молодого чоловіка з довгим каштановим волоссям, у сріблястій куртці, який хутко піднімався тими самими сходами. Я швидко заглибився у вузький прохід між кам’яними будинками й, озирнувшись ще раз, побачив свого переслідувача вже на верхніх сходинках. Я повернув до входу в лютеранську кірху, де екскурсовод прийняв мене за відвідувача й почав розповідати про тортури єретиків і ритуальні розтини черева, що тут відбувалися колись. Ошелешений, я відступив і вийшов назад. Молодий чоловік у сріблястій куртці тинявся біля кам’яниці неподалік, розмовляючи з групою нібито перехожих.
Від храму я повернув на бруковану стежку між двома мурами, а потім швидко перетнув широку площу. На якусь мить мені здалося, що мій переслідувач зник, але він тут же виринув із-за рогу за кілька метрів від мене. Зрештою я у відчаї розвернувся й пішов прямо на нього. Тоді він швидко повернувся спиною, сховавши обличчя, й став прикурювати цигарку. Я змінив напрямок і, повернувши назад, сховався за якоюсь адміністративною будівлею, а потім двором пройшов до муру Вишгорода. Від кам’яного парапету відкривався краєвид на Нижнє місто старого Таллінна — лабіринт дахів під червоною черепицею, чий ажурний візерунок переривали лише вкриті зеленою патиною шпилі лютеранських храмів і бані та хрести занедбаної православної церкви.
Я став спускатися сходами до Нижнього міста, весь час очікуючи появи свого переслідувача. Хоч як дивно, але його ніде не було видно. Я заглибився в людні вулиці Старого міста й там спіймав таксі. За 15 хвилин до призначеної зустрічі я прибув до універмагу Tallinna Kaubamaja, де десятки людей товкли сніжну кашу, сідаючи в трамваї чи виходячи з них. Тут були дебелі бабусі з паличками, молоді білявки з блідими обличчями, незграбні чоловіки в поношених пальтах. Тут же я побачив і вчорашню стареньку з бляшанкою олівців.
Рівно о 14-й годині з’явився Ратас, ми зустрілися з ним посеред натовпу, і я пішов за ним до одного із двориків неподалік. Він сказав, що ми можемо спокійно розмовляти, хоча щоразу, як у будинку відчинялися двері й хтось виходив, він замовкав і перечікував. Ратас сказав, що агенти КДБ скрізь, тож група вирішила, що нам надто небезпечно зустрічатися в Таллінні й краще зустрітися в Москві. Він додав, що мені зателефонують і просто скажуть, що вони від Еріка. Це буде означати призначення зустрічі на 19-ту годину того самого вечора біля букіністичного магазину на розі проспекту Миру та Садового кільця.
Я спитав Ратаса, чи вдалося йому повідомити Калниньша про втрату моїх нотаток разом із валізою. Він сказав, що «наші друзі» в Ризі та Вільнюсі поінформовані, й, на його думку, їм не загрожує нічого страшного. На цьому наші справи в Таллінні завершились, я попрощався з Ратасом і сказав, що сподіваюся побачитися з ним знову, бажано в Москві. Він поплескав мене по спині й запевнив, що скоро побачимося.
Потяг до Москви вирушив, коли вже сутеніло, і я з полегшенням побачив, що моєю супутницею в купе є жінка-інженер років під 60, та ще й із густими вусами. Минулого вечора в готелі я намагався відновити свої записи з пам’яті й тепер, дорогою до Москви, продовжив цей процес, прагнучи доповнити свої нотатки й зробити їх детальнішими.
Наступні кілька днів у Москві минули без особливих подій. Життя повернулося до свого звичайного ритму. Мене запрошували на прийоми з коктейлями, де я дружньо базікав із радянськими посадовцями у твідових піджаках — вони посмоктували люльки й висловлювали побажання здолати бар’єри й досягти порозуміння між СРСР і Заходом. Я почав уже думати, що події в Прибалтиці — це якась омана, а то й узагалі породження моєї уяви.
Якось увечері, приблизно за тиждень після повернення до Москви, я вирішив подзвонити Кестутису до Вільнюса, хоч і не сумнівався, що Ерік Удам уже розповів йому про те, що трапилося в потязі «Рига-Таллінн». Я зателефонував із автомата на Центральному телеграфі Кестутису на роботу — він працював у якомусь інституті архіваріусом.